Слава ЗСУ!

– Справді? Чому?

Він хитрував. Варан знизав плечима:

– Ми народжуємось тут… І тут умираємо. Це Кругле Ікло…

– Люди приходять і відходять. На світі є кораблі, човни, повітряні запряжки, кінець кінцем…

Він стояв поруч, говорив про інше й дивився вдалечінь, і це було найгірше. Дожидання викриття стало зовсім уже нестерпне; Варан сунув руку за пазуху, витяг підсохлу купюру і з якоюсь навіть полегкістю простяг магу:

– Я знайшов. Ніс батькові… І все.

Маг зсунув на потилицю свій капелюх. Узяв купюру недбало, мов міняйло. Поклав її на долоню. Примружився на райдужне сяйво, бліде при світлі дня.

– Я думав, може, вона справжня, – невідомо навіщо додав Варан.

Маг похитав головою:

– Вона підроблена… Як і та, перша. Одна рука, один почерк… Ми ж нікому про це не скажемо, правда?

– Ми? – пробурмотів Варан.

Маг підвів голову:

– Тихо, он вона йде… Ти їй, будь ласка, теж не кажи.

Варан повернувся, але дорога була порожня. Він розтулив рота, щоб спитати про щось, але в цей момент Ніла з'явилась – вона йшла повільно, в обох руках у неї були кошики з продуктами для хазяїна і ласощами для змійсих. Туга й Журба, що харчувались самою рибою, іноді як заохочення діставали солодке репсове печиво.

* * *

– Я боялась, ти будеш із ним битись.

– Ще чого.

Ніла чистила великий закіптюжений казан. Тонкі руки по лікті були замазані сажею.

Варан патрав рибу.

– Коли я побачила вас удвох на дорозі, я подумала, що зараз сяду на дупу, Шуу потвердить. Хто він такий? Що тут вивіряє?

– Просто горні, – збрехав Варан.

– Та ні, – помовчавши, сказала Ніла. – Не просто… Щось у ньому є. Що – не второпаю.

– Як щодо весілля? – несподівано грубо запитав Варан.

Ніла зітхнула:

– А ти наверху зостанешся?

Він кинув чергову патрану рибину в коритце з червоною водою:

– Мене ніхто не кличе… І що мені тут робити? Тільки прислуговувати…

– Урветься від тебе кусень, коли будеш прислуговувати, – тихо сказала Ніла.

Варан випустив ніж:

– Не хочеш за мене заміж – так і скажи.

– Ти ще з батьком не розмовляв. Може, після всього він тобі не дозволить, – Ніла дивилася вбік. – А ти мені голову морочиш…

Варан підвівся й вийшов із печери.

Небо – останнє небо сезону – було біле від зірок. І в ньому колами плавала патрульна крилама.

Я люблю тебе – і буду за тебе битися…

Ні, не так.

Я люблю тебе – і битимуся за тебе, навіть коли ти мене вже розлюбила. Я битимуся за своє кохання, навіть коли в цій бійці доведеться тебе порішити…

Варан сплюнув під ноги.

Бридня.

* * *

Останніми з острова відійшли веслувальні човни. На них відпливали мешканці найближчих островів, що з’являлися на Кругле Ікло не стільки відпочити, скільки заробити.

На морі ходили, мінячись сивими боками, нурти. На небі вирували смерчі; дивлячись уранці на обрій, Варан міг нарахувати й п’ять, і сім, і дев’ять за раз.

Небо стало мерхлим, мов від утоми.

Хазяїн закрив для публіки «катання на серпантерах». Туга нервувалась, передчуваючи кінець сезону, ладнати з нею ставало все важче. Навіть Журба, завжди меланхолійна й лагідна, тепер дозволяла собі шкіритися й одного разу хапнула Варана за руку. Утім, охочих подивитись на «краєвиди підводних печер» уже кілька днів як не було. Сезон завершувався.

Хазяїн чесно виплатив Варанові зароблене – ні на грошик менше, але й не більше від обіцяного. Варан відніс гроші батькові.

– Я хочу оженитися, – сказав, дивлячись у підлогу.

– Наступного сезону, – сказав батько.

Не спитав, з ким. А може, давно знав. Не став дивуватися, з’ясовувати, сердитися. Просто сказав, повідомив легко й буденно: наступного сезону.

Варан пішов, не відповівши ні слова.

* * *

Він кожного дня пірнав у «каміннім саду». До останнього. Терпів Журбин зіпсований характер, тягав їй печиво в рукаві, упрохував не скидати з сідла, не бити хвостом і не кусатись, тому що на човні дістатися «саду» не було ніякої змоги.

Вода що день, то все мутнішала.

Одного разу Варан потрапив у течію. Сам винен – треба було передбачити; він звик, що влітку вода в гроті спокійна, мов скло. Звикнув – і втратив пильність.

Його смикнуло, наче велетенською грубою рукою, і потягло під камінь. Зблиснуло й загасло світло; урятувало телепня тільки те, що довга вуздечка Журби, в останні дні схильної до втечі, була в ту мить намотана на зап’ясток. Змійсихи чують течії, як ніхто у світі; Журба попливла, обравши єдиний напрям, що порятував би її та норця. Вилізши, Варан довго кашляв і плювався, а потім від повені почуттів поцілував Журбу в холодну лускату морду, і змійсиха одразу ж почастувала його по нозі пекучим хвостом – щоб шанувався…