Слава ЗСУ!

Більше Варан не насмілювався пірнати.

Сезон закінчувався. Усе добре й усе погане, що містять у собі течії, круговерті й зміни вітрів – усе це буде потім.

Розділ четвертий

Ковчег метеляло й крутило. Море знову й знову, укотре, намагалось затопити потворну, незграбну на вигляд, важку посудину. Піддонці чіплялися за стіни й одне за одного. Когось нудило. Хтось спокійно спав.

Море було буре з білим, у клаптях піни, хворе огидне море. Воно видихалося з кожною хвилиною. Воно втрачало на силі, над ним збирались, мов риби над падлом, хмари.

Сестри, Лілька й Тоська, висіли на Варані обабіч. Вони поважчали за сезон. Скоро, мабуть, вони зрівняються з ним у зрості.

– Варасю… А правда, що ти одружитися хочеш?

– Хто сказав?!

– Долька сусідська… А що?

Хмари густішали. Верхівки острова не стало видно; камінний світ горні зостався там, де йому належить бути – нагорі.

Над водою мало-помалу піднімались ослизлі, укриті намулом і водоростями дахи піддоння.

І пішов дощ.

* * *

Потопельників знайшлося менше, ніж минулого сезону – усього одинадцятеро. Трьох упізнали за наперед розісланими княжими розшуковими грамотами, обгорнули просмоленою шкурою й доправили наверх. Решту віддали, як належиться, морю.

Зняли сітки з полів. Донні піднялись навіть веселіше, ніж зазвичай.

– Без репсу не залишимося, – задоволено казав батько.

Варан допомагав матері прибирати в домі. Іноді з-поміж бруду знаходилося що-небудь насправді цінне – металева прикраса чи монета. Малята раділи, стрибали до стелі; Варан щоразу здригався, коли в купі сміття показувалась кольорова ганчірка.

Йому ввижалось райдужне сяйво.

Батько полагодив і вичистив водозбірні. Море мало-по-малу заспокоювалось, набуваючи звичного сірого кольору. Старий Макій узявся розвозити пошту на своїй педальній ляпалці. Материна сестра з Маленької писала, що староста рудокопів звелів поставити на березі нову пічку. І ніхто ніде не чув, щоб серед намулу чи вмирущих водоростей відшукалася справжня сотенна купюра – райдужна, новенька.

Повертались до дому дійні кричайки – деякі з приплодом. З’явилось молоко. Варан згадав смак сиру.

Налетіли ситухи – вони завжди налітають восени, збирають данину з оголеного суходолу. Варан із батьком ходили полювати, провели ніч на холодному камінні з арбалетами напохваті й кілька ситух підстрелили. З перемогою вертались додому – буде нова одежа, будуть бочки маринованого м’яса; на жаль, ситух не можна їсти інакше, як сильно промаринувавши. Смердять.

З раннього рана й до ночі вигулькувало багато нагальних справ. Ледве впорались із домом, полем і водозбірнями, взялися налагоджувати ґвинт. Линви підгнили, довелось добувати нові; староста Карпо підганяв, велів підготувати транспорт якнайшвидше. Не спали ночами; нарешті, запустили ґвинт на спробу, і Варан, піднявшись над хмарами, побачив світ горні після сезону – у жовтому листі зів’ялого шиполисту, в оголенім камінні, у засмічених розколинах.

Сонце палило нещадно. Довелось одразу ж надіти окуляри.

На пристані стояв причальник Лиско. Дивився мимо Варана. Цідив слова, мов крізь сито.

Так почалось міжсезоння.

* * *

Стояли тумани. Бродили по суходолу, з’їдаючи іноді половину селища. Висіли над морем, ковтаючи й випльовуючи рибальські човни. На носі кожного суденця калаталась у рамці металева рибка, носом завжди указувала на Маленьку, а правим плавцем – на Кругле Ікло.

Донні засіви піднялись до половини людського зросту.

Мати навчала Лільку й Тоську доїти кричалок. Дівчатка, квапливі й незграбні, діставали то кігтем по нозі, а то й дзьобом по лобі. Ремствували. Мати погрожувала навіть ременем.

Варан ходив колами, насідаючи на важіль, дивлячись у землю. Страшно уявити, скільки тисяч кіл він пройшов за своє життя, накручуючи пружину спускача. А скільки пройшов батько?!

Навколо пружини була витоптана кругла борозенка в землі. Іти було не так уже й тяжко, просто тоскно й нудно, що аж одуріти можна; іноді по декількох годинах невпинного ходіння по колу Варан засинав із розплющеними очима. Йому снились білі палаци, що здіймалися з води, дивні птахи на дерев’яних плотах, а іноді снилось, буцім він летить на криламі, і море – внизу…

Підніматись треба було щодня. Горні вимагали прісну воду. Піддонці потребували сушнику; ґвинтом піднімали вологі водорості й принесені морем тріски дерева, розкладали на сушильнях під палючим сонцем. Потім обгортали просмоленою тканиною, і спускали вниз, і розподіляли під наглядом старости Карпа, і зовсім природно виходило, що половина всього палива потрапляла йому, старості, до сховища і в пічку…