Слава ЗСУ!

* * *

– Червоне дерево. Рожеве дерево. Палісандр. Ялівець. Горіх. Дуб. Груша. Каштан…

Варан лежав на підлозі, водив пальцем по теплих опуклих доріжках. Прожилки дерева, що росло десятки років.

– …Можна йти день і ніч, і знову день, і сотні днів. Можна летіти або їхати, а моря все не буде. Озера, ріки… ти знаєш, що таке річка?

– Текуча вода. Розповідали плотогони.

– Те, що привозять вам плотогони, годиться хіба що в пічку.

– Більшого нам не треба.

– А я люблю дерев’яні речі. Там, на материку, всі меблі роблять із дерева.

– Багатії.

– Та ні… Бідняки також.

– Я кажу, всі люди на материку – багатії…

Помовчали.

У міжсезоння вежа була зовсім інакшою. Віконне скло щільно зачинене, і на кожному – сріблиста сітка, що захищає від сонця. Сітку ворушить вітер, по дерев’яних панелях ходять тіні й поблиски. У каміні горить вогонь.

– Я думав, тут завжди спекотно в міжсезоння.

– Тут холодно. Просто страх як холодно. А сонце палить. Якщо зостанешся без притулку – замерзнеш і спечешся одночасно… Але це все-таки краще, ніж нескінченний дощ.

– До дощу можна звикнути, – сказав Варан.

– До всього можна звикнути, – помовчавши, відповів Лереала… як його там, і Варану здалось, що він уклав у ці слова зовсім інший якийся смисл. Що казав він не про дощ.

Їхня розмова тривала багато годин. Вона рухалася по колу, мовби накручуючи пружину для спускача. Чи по спіралі, як сходи у вежі. Вони встигли поговорити про силу-силенну чудових речей, і знову повертались до них, і знову повторяли ті самі слова – немовби куштуючи їх.

– Ми іноді заходили на живі землі, – сказав маг. Варан уже встиг зрозуміти з розмови, що батька в нього немає, або говорити про нього не заведено. І що дитинство він провів з матір’ю і чомусь в дорозі. І встиг побачити на власні очі коли не весь світ, то принаймні велику його частину. – Уяви собі, родюче поле… Таке, що дає чотири врожаї на рік без особливих клопотів… але під ним обов’язково мають лежати людські кості. Чоловік, жінка, дитина – однаково. І всі ставляться до цього цілком спокійно – ось як ви до зміни сезонів…

– Це зовсім інше, – запротестував Варан.

– Можливо, – легко погодився маг. – Або, припустімо, ліс… Що дуже гарний, але коли-не-коли в нього наступає, гм, тічка… І він просто здіймається з місця і йде. І шукає… другий ліс. Я не зовсім розумію, чи мають вони стать, але я присягаюсь тобі, Варане, коли вони сходяться – таке починається!.. Якщо на місці їхньої зустрічі трапляються люди – вони просто тікають не оглядаючись, кидаючи оселі, скотину, все кидаючи…

– Ти обманюєш мене, – сказав Варан. – Смієшся.

Маг повернувся, очі його зблиснули щирим вогнем:

– Та присягаюся!.. У тих місцях і не таке буває. Ти піди колись, сам на все подивись…

Знову надовго замовкли.

– Як тобі дихається? – спитав маг.

– До всього звикаєш, – Варан слабко всміхнувся.

– Я того питаю, що нам скоро летіти… Час, коли сонце вже сіло, але ще не дуже темно… дуже короткий.

– Ти ж можеш запалювати вогонь… Я ось не можу зрозуміти – що ти можеш і чого не можеш?

Маг печально всміхнувся:

– Знаєш, написано товсті книги… мудреці витрачають життя за життям, щоб зрозуміти – що маг може і чого не може?

– Лереаларуун…

– Та кинь… Моє справжнє ім’я – Спалах… А друзі називають… називали мене – Подорожник.

– Не розумію, – обережно сказав Варан.

– І не треба розуміти, – відрубав маг. – Якщо ти будеш називати мене Подорожником, тобі буде просто, а мені – спокійно. Ось і все.

* * *

Вони вилетіли на пластунах, птахах порівняно дрібних, здатних злітати тільки з краю скелі – у прямовисному падінні. Сонце торкнулось краю хмар, біла хмариста пишнота взялась червоним і золотим. Від цієї картини Варанові перехопило дух, і він навіть не встиг перелякатися, коли його пластун каменем ринув униз.

Вирівнявся. Ліг на теплий повітряний струмінь, завмер, розпроставши нерухомі крила. Поряд – трохи відставши – так само йшов пластун Подорожника.

Тепер Варан був видющим. Тепер він літав так само вільно, як перше плавав. Він дивився згори вниз на Кругле Ікло – і не впізнавав його.

Де зелень? Де нескінченні зарості шиполисту? Де чорнобривці, що вкривали найтвердіше каміння товстим лискучим килимом? Скелі, щілини, знов голі скелі. Там, де було море, – пустка. Підводні краєвиди оголилися, мов кістяк. Те, що було живим і красивим, тепер здавалось неприродним і неприємним.

Пластун, керований Подорожником, пірнув під кам’яний карниз і зник з очей. Варан, стиснувши зуби, спрямував свою пташку слідом.