Слава ЗСУ!

Падіння перейшло в політ.

* * *

Весь наступний день він провів, рухаючись по колу, накручуючи пружину. Поряд батько довго лаявся зі старостою Карпом і двома механіками з Маленької, з особистого веління князя присланих для запуску другої ґвинтової установки.

– Не піде під таким кутом! – кричав батько понурому Карпові. – Нахилить машину, полетимо в море до Шуу на пиріжки, шукай потім… Якщо ставити – отут! – і тицяв пальцем у каміння.

– Тут скеля, – бубоніли механіки. – Каміння довбати – самі не впораємося, давай помічників, старосто…

– Нема в мене помічників! – бризкав слиною Карпо. – Усі на роботі – хто в морі, хто на полях, і без того заборгував нам цей ґвинтар, скільки хлопців тут у нього крутилось безкоштовно…

– Князь велів другу пружину…

– Ну то ставте тут, де м’яко!

– Та не піде під таким кутом!..

Розмова їхня пішла по колу, і колами ходив похмурий Варан. Пружина, спершу довга і квола, потроху стискалась, наливаючись злою силою. У дитинстві Варан думав, що пружина жива, і не розумів, звідки в такій маленькій істоті стільки моці – смикнути трос, накрутити ґвинт, щоб він продерся до сонця…

Звідки в неї намисто? І чи це не те саме?…

Подарунок, і сумніватися нема чого. Там, нагорі, нудно. Горні розважаються, роблячи подарунки гарненьким дівчатам…

Але Ніла!..

Дощ тарабанив по каптуру. У мокрому камінні відбивалась розмита фігура, що брела по колу.

– …А що робити? – кричав батько зірваним уже голосом. – Що мені – дівчат виганяти сюди – каміння довбати?! Багато вони надовбають вам, так надовбають – князь просто зі щастя помре… І не погрожуй мені, Карпе! Я чесний ґвинтар, мені боятись нема чого! У мене в самого донні не вижаті, от-от обсипатись почнуть! Хто мені дітей годувати буде – ти, Карпе?!

Варан обережно закріпив коловорот – не дай Імператоре, зірветься, уся робота нанівець. Підійшов ближче, глянув через плече старости на предмет суперечки – дві крейдяні позначки, на землі й на камені, напівзмиті дощем. Батько хоче ставити другу пружину саме навпроти першої…

– Я видовбаю, – сказав він тихо.

Його почули за півхвилини. Мов нічого не сталось, сперечались, горлали, сварились; потім одночасно замовкли й озирнулись. Механіки дивилися здивовано, Карпо – роздратовано, у погляді батька виразно читалося: «Здурів?!»

– Видовбаю, – повторив Варан. – Тільки якщо наверх – мене. Тільки я щоб. Я і двічі на день можу…

Карпо відгукнувся перший:

– Он воно що… Загоре, – це батькові, – оженити б хлопця. Диви, як рветься. Дівка в нього наверху, нічогенька така цяця… Довбати він хоче, – і староста всміхнувся так паскудно, що у Варана зсудомило щелепу.

– Хай тоді громада платить, – похмуро сказав батько. – Він мені на інше потрібен… Один годувальник у родині – я на ґвинті, мати на полі, а з малих що ти візьмеш…

Засперечалися знов, але якось утомлено, без попередньої запеклості. Варан зняв коловорот зі стопора й звикло пішов по колу. Кожне коло наближало його зустріч із Нілою.

А зі старостою Карпом він поквитається потім – і разом за все.

* * *

Тиждень він не розгинав спини, спав уривками, бачив перед очима тільки скелю, тільки проклятий камінь. Він навіть наверх не піднімався – це робив за нього батько. Варан казав собі, що в наймах у нижньої громади й тому не має переривати роботу навіть на короткий час підйомів; насправді він боявся, що, піднявшись, не побачить Нілу. Не встигне. Або вона не захоче. Або, що гірше, доведеться знов питати, звідки взялось намисто…

Інколи він проклинав себе за цю дурну затію. Хто тяг за язика?! Ямка росла день у день, у ній збиралась вода, Варан вичерпував воду і запалював у ямці олійне вогнище, а коли камінь розпікався, знову поливав водою; потім забивав залізні штирі в утворені тріщини й бив, бив, калатав молотом…

Він майже не бував удома і спустився на берег тільки одного разу – коли прийшли плотогони.

Дерев’яне колесо невиразно відбивалось у недвижній воді, укритій плівкою дощових крапель. Навколо плота кружляли човни, люди прицінялись, правили ціну, добирали окремі колоди й цілі в’язанки; плотогони, почервонівши від напруження, тягли спроданий товар до краю плота й кидали у воду, піднімаючи високі бризки. Покупці на човнах чіпляли покупку гачками й радісно тягли до берега, де вже височіли великі й малі стоси…

Варан штовхався серед односельців. Що вони про нього думали – тепер було неважливо, у такі дні забувались і дружби, й образи, усе втрачало значення, крім дерева, смолистого й палкого, твердого й піддатливого, дерева для човнів, для чудових запахущих ослонів, для дитячих іграшок, для жіночих прикрас, і для вогнища, звісно – адже міжсезоння попереду…