Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
– За два реали?! Ну це ви дешево, дядьку, домовились, такий товар – і за два реали…
– А треба знати, як підступити, – пояснював задоволений сусіда. – Плотар, він коли бачить, що ти не Шуу зроблений і на деревині розумієшся, обов’язково скине ціну, повір, хлопче…
Варан гладив рукою мокру кору. Рахував річні кільця. Іноді, немов нахилившись по щось, ненароком притискався щокою до духмяного й колючого, шерехатого або гладенького дерева. Увечері на березі запалять велике багаття – кожна родина пожертвує на свято по декілька колод. Нема нічого красивішого над осіннє вогнище до неба; хмари підсвітяться знизу, краплі дощу випаруються, не долетівши до землі. Певне, навіть горні побачать відблиск полум’я через товсту верству хмар. Діти вже тепер передчувають свято – носяться по березі, галасують і сміються, пересипають у долонях мокру тирсу…
У цей день справляють весілля.
Варан не стане дожидати вогню. Він візьме батьків ліхтар, підніметься на ґвинтовий майданчик й візьметься довбати каміння на другу пружину.
І хай староста сміється скільки хоче.
* * *
Ґвинт, добряче накручений, із повним завантаженням, зависнув геть віддалік од причалу. Варан насів животом на важіль – підібрався ближче, але не дотяг. Кинув ланцюг із гаком – і влучив; причальник спробував зачепити кіш довгим багром – і схибив.
– Тримайся! – крикнув причальник.
Варан, чия голова після безсонних ночей працювала напрочуд ясно, думав тільки про те, як би не зламати машину. Учепившись у стрижень ґвинта, він діждався моменту, коли лопаті завмруть, і смикнув униз залізне кільце; лопаті склались, хоч і не до кінця. У наступну хвилю ґвинт перекинувся й зависнув на єдинім ланцюгу. Витримай, подумав Варан. Ковалі з Маленької присягались, що на такому ланцюгу можна Шуу витягти з дна… Витримай мене з повним завантаженням, я ж не такий важкий!..
Ґвинт розгойдувався. Кіш лежав на боці. Бурдюк із водою, підвішений до борту, перекинувся всередину й притис Варана до ґвинтового стрижня.
Свистів у вухах вітер. Варан бачив хмари вгорі; перекинуте небо. Уривком пригадався політ на пластуні, бездонні печери, напис на замку – «ти мрець»…
Кіш смикнувся й поповз угору. Хоч би вони не порвали ланцюг, подумав Варан. Із такого положення, боком, ніяк не піймати баланс, хоч до самого піддоння лови…
Кіш завмер. Невисоко над Вараном кректали й відлаювались, кошик похитувався, мов порожнє відро на воді. Причальники, звісно, перш за все знімали вантаж.
Кров ударила в голову. Окуляри сковзнули з носа – Варан не встигнув їх підхопити. Він у ту ж мить замружив очі, рятуючись від сонця, але в уяві своїй далі бачив, як вони летять униз, як пірнають у хмари…
Хоч би не батькові на голову. Хоч би батько взагалі нічого не помітив – а то подумає Імператорзна-що. Аби оправа не дуже погнулася, а скельця можна вклеїти нові…
– Гей, ти! На стрижні! Живий там?
– Був би мертвий – звалився, – пробурмотів Варан, ледве ворушачи губами.
– А чого очі заплющені?
– Окуляри впали…
Причальники зареготали – добродушно, втім. Із симпатією.
– Чого мимо причалів хибимо, ґвинтовий?
– Це ж повітря, воно дурне, як баба, – повторив Варан слова, одного разу чуті від підпилого батька, і причальники зраділи ще більше:
– Слушно кажеш…
– Ха-ха-ха! Повітря, як баба!
– Ну, чіпляйся, хлопче, не вічно ж догори дриґом висіти…
Кинули мотузку й допомогли видертися, а потім уже втягли кошик. Варан сидів на причальній дошці, як і до того не розплющуючи очей.
– Що? Припікає?
– Якби піддонцеві ніч…
– Годі іржати. Ґвинт уночі оберти скидає від холоду.
– Гей, сліпко! Як на берег підемо?
– Не займай його… Краще за руку візьми та й проведи…
– Ач, які ніжності…
– Аякже. Хлопець, можна сказати, мало Шуу душу не віддав… Я як подивився, де він завис – ну, думаю, гаплик ґвинту, гаплик нашій водичці…
– Дивись! А дівка…
– А ти що, не укмітив, кого вона виглядає?
– Дочекалась…
– Перелякалась.
– Аякже…
Варана, що замружив очі, вели попід руки обабіч. Троє людей на дошці! Йому страшно було навіть уявити, як ступають причальники – аж по краю, не інакше… Один перед одним вихваляються.
– Гей, дівко! – крикнув старший. – Свято тепер тобі, товаришок твій не запався в піддоння, як перше намірявся… Та ти ревеш, чи що?!
Варан трішки підвів повіки – і враз опустив. Перед заплющеними очима попливли червоні плями.
Потім він відчув запах. Пахло Нілою.
А потім його обійняли за шию і ткнулись у лице чимось гладеньким і мокрим:
