Слава ЗСУ!

– Ти… Нащо?! Не літай більше на ґвинті, не літай…

І дівочі сльози покотились по Варанових щоках.

* * *

– Я думала… не знала, що собі й думати. Чому ти не піднімався? Весь тиждень…

– Поговорила б із батьком…

– Ага! Я твоєму батькові боюсь на очі навертатись. Дивилася на нього з печери, через щілинку…

Вони сиділи в якійсь коморі, де на підлозі хрускали залишки сушнику, а в кутку стояли бочки зі смолою й відгонили терпким запахом. Зворушені, причальники дозволили Варану не допомагати в навантаженні.

– …Кожного дня. Як вирвуся… така нудьга! Сидиш під каменем цілісінький день… Вони нічого не роблять, тільки балакають. Іноді книжки читають уголос, але й книжки якісь дурні. Убираються годину й чепуряться годину, а тоді сходяться… Поїдять, поп’ють, потеревенять – і знову розходяться по домівках… І все навчають мене, навчають – горні те, горні се, а ти це, яка ж бо ти горні…

– А чого хлипаєш?

– Пробач… Я стільки всього… а коли ти перекинувся… Імператор свідок, я би за тобою – сторч головою, навздогін.

Варан дивився на неї і не впізнавав. Ніла була якась нова; видно, їй і справді несолодко нагорі, інакше звідки ця гарячкова ніжність, та ще й страх в очах – вираз, що його перше не було ніколи… У сезон Ніла одна могла на семинога вийти з маленьким ножичком, і зубоскалила б, і жартувала. У сезон Ніла ніколи б не призналася в рішучості стрибнути за Вараном у безодню – сторч головою…

А може, у сезон Ніла не боялась його втратити?

– У нас багаття було, – сказав Варан.

– Правда? – Ніла уп’ялась у нього з жахом і надією.

– Чого ти?

– Нічого, – вона швидко відвела очі. – Значить, на Маленькій скоро буде…

– Ти справді щодня сюди ходиш?

Вона поглянула тривожно. Зрозуміла, що сказала зайве.

– А я думав, ти з цим, – сказав Варан мстиво. – Який намисто…

Ніла поправила комір сукні, і Варан побачив, що намиста сьогодні нема.

– Чого ж так? – спитав він із самому незрозумілою жорстокістю. – Посварились?

Ніла просто дивилась на нього. Він опустив очі:

– Гаразд… Пробач.

– Він сказав, що він твій друг, – раптом зізналась Ніла.

– Хто?

– Подорожник…

Варан примружився:

– Як?!

– Я ніколи раніше не розмовляла з магами, – ледве чутно пробелькотала Ніла. – Я думала… Ну, вони живуть під землею… Або ніколи не спускаються з веж… У них хвости… І таке інше… Мені так погано тут було, Варане, а ти не приходив… Я вже думала, може, ти змовився і з кимось весілля справиш… Під багаттям…

– Дурненька, – ніжно сказав Варан. І певне, уперше за всю історію їхнього знайомства відчув, яка вона маленька, дурненька і вразлива.

Ніла струснула головою:

– А як мені знати? Я ж тут сиджу… Звідси донизу – ніяк… Тільки на криламі… Або… так. Назавжди.

Щось у її очах не сподобалось Варану, навіть налякало. Ніла вдруге за десять хвилин казала про самогубство.

– Ти подумала, що я готуюсь до весілля… і тому не піднімаюсь?

– А що я мала думати?

– Ну, – серйозно сказав Варан, – ти могла б подумати, що я готую яму під нову пружину… Щоб частіше нагору літати. Щодня… А іноді – по два рази…

– Я дурепа, – пошепки сказала Ніла. – Я така…

– Зовсім ні, – сказав Варан із легким серцем. – Переживемо міжсезоння, потім сезон… І одружимося. Навіщо себе лаяти?

Причальник, що зазирнув у комору в пошуках зниклого Варана, застав зворушливу, але цілком чисту картину: дівчина ридала, очевидячки, від щастя, парубок мудро, щоб не сказати поблажливо, намагався її втішити:

– Ну, ну… Води тобі не шкода? Марно витікає, а я потім носися з бурдюками… Гей, ну припини, що ж сталось?…

– Щастить, – щиро сказав причальник Горюха, людина незлостива й нещасна в сімейному житті. – Ну, давай, там тебе навантажили з приязні, так що кошик ледь не відривається…

Варан вийшов до причалу, прикривши очі долонею, дивлячись крізь крихітні щілинки між пальцями. Ніла, тямлячи про досвід ходіння по дошках, зосталась на камені.

Уже ступивши на причал, Варан раптом обернувся:

– А Подорожник… чого він од тебе хоче?

– Нічого, – Ніла знітилась. – Ми з ним іноді розмовляємо… Просто з нудьги.

Варану здалось, що вона мало не спитала: «Можна?» В останню мить прикусила язичок.

– Ну, Імператор помагай, – суворо сказав Варан і попростував до ґвинта.

Він не бачив Нілу, але дуже сподівався, що вона не дивиться йому вслід винувато й благально.

* * *

Якось увечері, коли світла в селищі було – тільки тьмяні плями вікон, Варан підстеріг старосту Карпа, який повертався з шинку. Стрибнув із темряви, повалив на каміння й декілька разів занурив кумполом у стічний рівчак.