Слава ЗСУ!

За столом сидів старий у темних шатах, із важким ланцюгом на шиї. Старий підвівся назустріч і низько вклонився, притримуючи ланцюг долонею. Потім випростався – і вони з Вараном один одного впізнали.

– Дізнавач Біломідій, – сказав Варан зі слабким усміхом. – Вітаю вас, пане Слимаче.

* * *

Крилама не бажала йти вниз. Вона крутила головою, наче прагла зазирнути вершнику в очі. Немов хотіла сказати йому: там вогко й принизливо, там не місце ні поважному птаху, ні імператорському посланнику!

Варан наполіг.

Хмари піднялися й заступили сонце. Усе, що мав на собі Варан, набралося води й обважніло. Унизу, у прогалинах хмар, визирнув клаптик сірого моря, берег, камінний причал, чийсь човен, закляклий посеред нерухомої, рябої від дощу води.

Крилама обурено закричала. Струснулась, ледь не скинувши Варана, розбризкуючи врізнобіч великі сірі краплі.

Люди бігли з полів, з подвір’їв, діти тицяли в небо пальцями: крилама в міжсезоння, яка дивовижа, яка радість, яка приголомшлива подія…

Дощ лоскотав обличчя. І з незвички важко було дихати густим, вологим, якимось злежаним повітрям.

По мотузяній драбинці він зліз із сідла, відчуваючи себе мокрим і жалюгідним. Довкола юрмилися – на чималій відстані. Дивилися, роззявляючи роти. І ніхто не впізнавав. Жодна людина, та Варан і сам упізнавав небагатьох…

– Де ґвинтовий Загір? – спитав, звертаючись водночас до всіх. І міцніше стиснув зуби, готовий почути: «Помер». Або «Розбився». Як це бувало з ним у снах – тільки цього разу не вдасться прокинутись…

– Там, – замахало багато рук. – Той, у себе… на пружині… там… покликати?

– Ні, – Варан похитав головою. – Дружина його?

І знову пережив довгу тяжку мить.

– Там, – махали руки, радісно роззявлялись роти. – Удома… Де ж їй бути…

Варан устромив у пісок тростину з вістрям на кінці – знак криламі, що слід чекати, не сходячи з місця. Попростував до селища – крізь натовп; перед ним розступались, вивільнюючи стежку.

– Пане, провести? Дорогу показати? – навперебій пропонували незнайомі підлітки, що народилися вже по Варановім відході.

– Ні, – він мотав головою, не скидаючи ходу. – З дороги.

Аж тут із юрби вискочила жінка, огрядна, щокаста, у мішкуватому ситушачому дощовику. Спинилася, знічев’я бліднучи, переступаючи Варанові дорогу:

– Пане. Ви б той… Чого вам хоч треба від ґвинтового й жінки його? Чим вони перед князем, той, завинили? Вони собі сидять тихенько, своє діло… Ви б сказали, пане, а то не годиться…

І скинула оком юрбу, немов шукаючи підмоги. І знайшла: хтось закивав, почулося бурчання:

– Точно.

– Сидять тихенько.

– Чого б це, пане?

Бурчали невпевнено, не піднімаючи очей. Жінка все ще заступала Варанові шлях: здавалось, ще секунда – вона розчепірить руки, намагаючись затримати його на березі.

Варан удивлявся в її кругле, бліде від хвилювання лице.

– Тосько, – сказав пошепки.

Жінка здригнулась. Витріщилась йому в очі. Струсонула головою, неначе цей простий жест міг освіжити її злежану пам’ять.

– Той… ви хто, пане?

– Ходімо, – сказав Варан, беручи її за руку.

Цього разу вона не насмілилась перечити.

* * *

Вони сиділи вздовж стіни, роззявивши роти, як глядачі небувалої вистави. Варан ступав од вікна до вікна, закриваючи, запинаючи й завішуючи, і цікаві, коростою обліпивши будинок, стогнали там, надворі, від розчарування.

Він проводив долонею по камінних лавах, по стільниці, по пічці. Ці доторки робили дію реальною, а незнайомі люди, які витріщалися на нього через товщу прожитих років, потроху повертали собі колишні імена. Мати. Батько. Лілька й Тоська, обидві грудасті й дебелі, про таких кажуть «на кричайчинім молоці». Чоловіки Лільки й Тоськи були незнайомі: у пору Варанової юності вони, шмаркачі, ганяли по берегу й кидали камінням у тритонів, а тепер, подорослішавши до невпізнання й навіть трохи постарівши, витріщалися на незнайомого горні з недовірою: брат? Це – брат?! Та не буває таких братів!

І діти, Варанові племінники й племінниці. Їхні очі тяглися за ним, мов ниточки солодкої смоли, хоч би куди він ішов. Дітей було багато, Варан ніяк не міг їх злічити: два однакові підлітки, Тосьчині близнюки, дівчинка трохи молодша, теж Тосьчина… чи Лільчина? Троє або четверо шмаркачів із сяйними від щастя очима. І майже доросла дівчина, насторожена, некрасива і незнайома – вдалася, видно, в батька…

– Розповідайте, – сказав Варан, сідаючи нарешті до кам’яного, вкритого росою столу.

Ніхто не насмілився упиратись. Ніхто не здумав просити, щоб він розповів перший; батько взявся звітувати – докладно, навіть педантично, як перед начальством.