Слава ЗСУ!

– Давно ви тут? – спитав Варан.

Маг затнувся. Подивився на Варана уважно, немовби той поставив запитання чужою мовою.

– Декілька років? – припустив Варан.

– Двадцять три роки, – сказав маг, неначе самому собі не вірячи.

Глек, що кружляв по кімнаті, упав на килим і розбився, виплеснувши червону калюжу.

– Ну, – швидко промовив Варан, мов намагаючись загладити помилку, – у масштабах життя держави… зовсім небагато.

– Пане Варане, – широко розставлені очі його могутністі дивились печально й розгублено, – чи вам доводилось колись почувати… що час ллється на вас, як густе скло? Потік розплавленого скла… Ви знаєте – знаєте! – що проминуло кілька днів… Аж раптом – проминули роки… роки. Вам доводилось?…

– Сьогодні, – сказав Варан.

Обидва замовкли.

Сонце давно сіло. Фіранки розійшлись, відкриваючи небо з зірками, що повільно розгоряються.

– Сьогодні, – повторив Варан, дивлячись крізь вікно на жовтувату мерехтливу крапку, – я побачив час – наяву… І я ще дещо побачив. Те, що неможливо виправити.

Маг подивився на свої розчепірені пальці. Черепки глека потяглись один до одного, злиплись. Калюжа втяглася, тихо гикнувши, назад у посудину через горлечко.

– Неможливо, – тихо потвердив його могутність. – Я б теж хотів повернути час назад… повернути… дещо.

– Розумію.

Маг декілька секунд сидів, опустивши плечі, і дивно було бачити його мовчазним та пригніченим. Потім він зітхнув, мов прокидаючись, плечі знову розправились, на лице повернулась усмішка:

– А… навіщо ви приїхали до мене, пане посланнику?

– По архів, – чесно сказав Варан. – Я думав, тут щось лишилось… від вашого попередника. Я не знав про пожежу.

– А-а, – маг кокетливо помахав рукою тарелі, що пролетіла повз нього, і підсмажений риб’ячий хвостик сам скочив до нього в тарілку. – Ви знаєте, місцеві пишуть на мушлях… а мушлі, можливо, не горять?

– Ні, – сказав Варан. – Той, хто мешкав тут до вас, зберігав усі записи на папері. Він був нетутешній і прожив тут зовсім небагато.

Маг делікатно похрускував риб’ячими кісточками. Мовчав.

– Скажіть, – почав Варан. – Коли ви тільки прибули сюди… попелище й таке інше…

– Жахливо, – потвердив маг із набитим ротом.

– Коли ви вперше ввійшли сюди… чим тут пахло?

Маг похлинувся. Болісно хмикнувши, витяг риб’ячу кістку, застряглу в м’якоті між зубами. Поглянув на Варана докірливо:

– Тут пахло згарищем, пане посланнику. От і все, що я можу вам сказати.

* * *

За статутом залогової служби сигнальні вогні на острові належалося запалювати одразу ж по заході сонця. Одначе згустилась темрява, Кругле Ікло перестало існувати для очей, а запалювати вогні ніхто й не думав; нарешті лінива іскра виповзла з караульного приміщення і, неквапливо погойдуючись, посунула до берега.

Варан стояв на круглому балконі – поруччя полагоджено, очевидно, після пожежі, і тепер на нього можна було певно спертися. До ночі вітер улігся, але однаково холодало. Варан кутався в дорожній плащ, ще вогкий після відвідання піддоння. Мигтіли зірки.

Ніла померла, казав собі Варан. І прислухався до того, що відбувається в ньому у відповідь на ці слова.

Нічого не відбувалося. Неначе все, що могло у Варані кохати й жаліти, в один мент оніміло, урвалося. Колись він полюбляв розважати себе думкою про те, що ось вона забула його, вийшла заміж і живе щасливо й спокійно, в неї діти. Потім думав: у неї вже онуки… Ці думки завдавали йому болю, але він знову й знову повертався до них. Немов цей біль його виправдував, спокутував усе, що сталося в той день, коли він відштовхнувся від пристані веслом. А Ніла, розпашіла, люта, кричала: то й забирайся! Кидаєш мене – то й кидай, я не помру, знайду іншого. А він навіть не намагався переконати її всоте, що не кидає, а кличе з собою. Він пропонував їй човен – один на двох, але їй не потрібен був човен. Вона мріяла вийти заміж і жити з твердою землею під ногами. А він, відштовхнувшись веслом, відчув легкодуху полегкість: от і все, і не треба більше нікого кохати…

Якби я знав, казав собі Варан. Я б залишився. Я б умер через півроку від нудьги, але лишився б із нею…

Чи ні?

Він не знав відповіді на це питання, і це було гірше за все. А може, це питання не мало відповіді; а може, тільки той самий бродяга – Пічник, Блукаюча Іскра, – знав її.

Якщо відповідь існує.

Людина, яка запалювала сигнальні вогні, ліниво рухалася вздовж берега. Що двісті кроків смолоскип у її руках завмирав, на секунду тьмянів – і роздвоювався; великий вогонь линув собі далі, а малий, полишений посеред мороку, розгорявся, висвічуючи каміння довкола. Варан дивився; він знав, що бачить усього лише смолоскип у руках недбайливого вартівника, спостерігає приписаний статутом, але часто безглуздий у міжсезоння ритуал…