Слава ЗСУ!

Варан зліз із сідла й припнув уздечку до мотузяної драбинки – знак криламі, що можна повертатись на птахівню. Птах піднявся, ледве на змітаючи Варана крилами; прикривши очі від вітру, він із хвилину дивився їй услід.

– Гей, пане посланнику! Чого стоїте? У мене все готово давно, з ранку на вас чекаю, шановний, ви ж давайте, спускайтеся…

Люк, що вів на дах, був розчинений навстіж. Його могутність стояв, висунувшись по пояс, на собі мав білу сорочку з розстібнутим коміром, на товстій шиї бовтався золотий ланцюг завтовшки з палець.

– Спускайтесь, пане посланнику, а то тут сидиш із цими провінціалами, нудота, сил нема, та ще й міжсезоння… Ласкаво просимо!

І веселий, гучноголосий, величезний, наче шафа, Імператорський маг утягся вниз, усім своїм виглядом запрошуючи Варана іти за собою.

Ледве ступивши на сходи, Варан відчув щось недобре. Спустився; озирнувся, як сліпий. У колишній кімнаті Подорожника не лишилося й сліду дерев’яних панелей, підлоги, стелі. Мармурові стіни завішено гобеленами. У килимі, що лежав на підлозі, були дірки, протерті ніжками кованих крісел. Зі стелі звисали кришталеві світильники на залізних ланцюгах.

– Розкішно, правда? – спитав маг, чомусь утішений розгубленістю гостя. – І завважте – у такій глушині… Справляє враження, правда?

– Ви, мабуть, усе перелицювали, – пробурмотів Варан. – Довелось міняти все начисто… так?

Його могутність добродушно махнув рукою:

– А що було робити? Адже вежа після пожежі… Уже не знаю, що і як із моїм попередником, але все тут згоріло вщент. Каміння прокоптіле – от що мені дісталось. Довелося постаратись… Ковані штучки місцеві, з Маленької возять, може, чували? А гобелени з Осиного Носа, імператорськими грішми сплачено, ось так. Прошу вас, пане посланнику!

Він плеснув у долоні. Посеред кімнати виник накритий стіл, що ломився від страв, причім, наскільки Варан міг бачити, найвишуканіше їство сусідило з численною селянською їдою. Його могутність усміхався; Варан, зображуючи здивування й радість, усівся в запропоноване йому крісло.

Підставка, звісно, знав про ту давню пожежу. Ось що значили його слова: «Із магом можеш не зустрічатись»…

Його могутність знову плеснув у долоні, і вухатий глек із вином злетів над столом, нахилився, наповнюючи кубки.

Усі вимагають фокусів, колись сказав Подорожник. Неначе маг – це жонглер на ярмарку…

Варан підняв кубок. На секунду засумнівався – чи пити? У домі Лісового намісника він не пив нічого, крім привезеної з собою води…

Він затамував дихання й відпив. Зрозумів, що отрути нема, і відчув щось на кшталт розчарування. Спомини про декілька годин, пережитих у піддонні, метнулись, як агонізуюча жабка. Завмерли, придушені вольовим зусиллям. Варан усміхався, дивлячись у широко поставлені блакитні очі його могутністі, усміхався й кивав.

А маг розглагольствував, розмахуючи руками, пускаючи фіолетові блискавки до стелі. Світильники над головою спалахували то блакитнуватим, то жовтим. За натурою своєю селянин, його могутність щиро радів рідкісній нагоді – подарувати себе ще одній, цілком новій людині. Поділитися сокровенним. Пожалітися на нудьгу. Розважити з допомогою магічного мистецтва. Похвалитися. Похизуватися. Розпитати про новини.

Він був здоровезною дитиною, що бавиться блискавками. Він був ледь не на голову вищий за Варана й набагато ширший у плечах. Від звуку його голосу підстрибував посуд на столі. Варан розумів, як нелегко йому, на роки й роки закинутому на Кругле Ікло, гамувати в собі жагу подобатись. Потребу бути в центрі уваги. Притягувати захоплені очі.

– …Двір?! Це називається княжим двором? Ні, тут є дві-три милі пані… і годі! Ні, пане посланнику, якби не сезони – я вмер би з нудьги. А в сезон тут бувають такі цікаві люди, такі блискучі дами… І вони цінують магічну майстерність, о так, вони цінують!

І його могутність улаштовував черговий парад літаючих предметів.

Син бакалійника, думав Варан, киваючи в такт мови, що линула з мага. Такий здивований своїм магічним обдаруванням, що й тепер, у вельми солідному віці, не може награтись. Найпривабливіший, мабуть, з усіх чаклунів, яких я бачив… Крім Подорожника, звичайно ж.

– …Могутність магії! Недооцінюють, так-так. А як же багато сидить склавши руки, задовольняючись тільки тим, що можуть щось! Ні, той може, хто робить, – так я міркую. Я зцілюю… поки що тільки прищі й бородавки, але ж річ у практиці! Дайте мені час, кажу я їм, і з допомогою магії можна буде опрісняти воду, піднімати продукти з піддоння, не вдаючись до використання цих їхніх жахливих «ґвинтів»… Воскрешати мертвих, ось куди я націляюсь! Дайте мені час, кажу я цим невігласам, і все буде!