Слава ЗСУ!

До того ж у листі йшлося про побачення, нехай навіть лише сподіване, прохане. Але то була всього-на-всього чемна фраза, кокетування жінки, що знає свої права. Та й у кінці листа вона вже не просила, а впевнено наказувала: «Приїздіть, я чекатиму на Вас!»

Перехоплений лист збудив у душі молодої аристократки не тільки ревнощі. Коли її пещена рука гнівно зібгала випадково знайдений папірець, в тому порусі відбилася й жадоба помсти.

- Отак! - гнівно мовила вона.- Тепер мені все зрозуміло. Це не вперше його викликано на побачення, вони вже не раз зустрічалися там. «На пагорбі за будинком мого дядька» - усього кілька слів, і цілком досить, щоб зрозуміти, коли не раз там бував.

Та невдовзі її гнів поступився місцем глибокому розпачу. її найщиріше почуття було зневажене й відкинуте, точнісінько так, як отой клаптик паперу, що . лежав тепер зібганий на підлозі біля її ніг.

Тяжкі думи наринули на молоду креолку. Розбурхана уява підказувала відчайдушні рішення. їй згадалася рідна Луїзіана, і дівчина подумала, чи не вернутись їй туди й не поховати свою таємну журбу за мурами монастиря Святого серця. І якби в цю годину невтішного смутку монастир був не так далеко, вона б таки напевне покинула батьківський дім, щоб знайти пристановище в тій святій оселі.

Справді-бо, то був найчорніший день у житті Луїзи Пойндекстер.

Нарешті, по довгих годинах тяжкої зажури, молода креолка трохи заспокоїлась, і до неї повернулася здатність міркувати. Вона ще раз прочитала той лист, доскіпливо виважуючи кожне слово.

Усе-таки якась надія ще лишалася - адже Моріса Джеральда вже могло й не бути в селищі. Але то був хіба що слабкий промінець серед темряви. Т а жінка доконче мала знати, де мустангер, коли призначала побачення й писала про це з такою певністю. А проте, з другого боку, він же сам казав, що збирається їхати, то, може, таки й поїхав. Ця думка не давала остаточно згаснути іскорці надії, що жевріла в повитій мороком душі.

Поїхати й самій розпитатися про все було для дочки Пойндекстера неабияким приниженням. Але нічого іншого їй не лишалось, і, коли надвечірні сутінки впали на порослу травою «площу», дівчина тихо проїхала селищем і спинила свою плямисту лошицю перед готелем, там, де на кілька годин раніше стояв сірий кінь Ісідори.

У барі того вечора нікого не було: всі його завсідники поїхали із селища - одні на пошуки вбивці, інші переслідувати команчів,- і єдиним свідком Луїзиного нерозважного вчинку став Обердоффер. Та він не добачив у її візиті нічого нерозважного. Здавалося цілком природним, що сестра вбитого хоче дізнатися про новини,- саме так він і витлумачив її розпитування.

Не вельми тямущий німець і гадки не мав, як потішили прекрасну гостю його відповіді на початку, а тим більше - якого болю він завдав їй своїми словами, сказаними вже від себе, й тим несамохіть поклав край їхній розмові. Почувши, що вона не перша жінка, яка того дня питала його про Моріса-мустангера, Луїза Пойндекстер ураз повернула назад і поскакала додому, в Каса-дель-Корво, з тяжкою мукою від нової сердечної рани.

Цілу ніч вона не мала спокою, а коли на хвилину засинала, їй верзлися всілякі страхіття. Не приніс полегкості й ранок, зате до неї прийшла рішучість - тверда, непохитна, майже відчайдушна.

Та й справді, для аристократки Луїзи Пойндекстер було щонайменше відчайдушністю їхати одній до хакале на березі Аламо - а саме на це вона й зважилась.

Ніхто не міг спинити її, заборонити їй їхати. Загін, що напередодні вирушив на пошуки вбивці, ще не повернувся, і в Каса-дель-Корво не мали від нього ніяких звісток. Луїза лишалася єдиною господинею гасієнди й своїх вчинків, і тільки вона знала, що спонукало її до такого необачного рішення.

Та про це неважко було здогадатись. Не таку вона мала вдачу, щоб змиритися з непевністю. Навіть кохання, що приборкує і найсильніших духом, не впокорило її. Луїза просто не могла жити далі, не знаючи правди, отож і вирішила будь-що з'ясувати все до кінця. Або вона віднайде спокій, або її серце буде остаточно розбите. Та навіть і це краще, ніж муки непевності.

Вона міркувала майже так само, як її суперниця!

Відрадити молоду креолку від її наміру ніхто б не зміг, хоч би й було кому. Навіть батьківська влада навряд чи стала б їй на перешкоді. її розбурхана душа не визнала б жодних заперечень, не зважила б ні на які перепони, окрім хіба смерті. Коли йшлося про кохання, бажати означало для неї володіти - або ж загинути, домагаючись свого. Ревнощі, сумніви - все те було не для неї, суперечило самій її вдачі. Будь-якою ціною вона мала дістати докази, що або розвіяли б її сумніви, або підтвердили їх,- докази, очевидніші за ті, які дала їй випадково знайдена записка і які, зрештою, грунтувалися тільки на припущеннях.