Слава ЗСУ!

- О, я піклуватимусь про нього як тільки зможу!

- Ви зробите добре діло... одначе... одначе...

Зеб завагався, так ніби щось раптом спало йому на думку. Він мовчки замислився і міркував собі так:

«Це ж бо та сама сеньйорита, що присилала йому ласощі, коли він лежав поранений у тому бісовому заїзді. І що вона закохана в хлопчину - така ж ясна річ, як небо над Міссісіпі. Закохана по самі вуха. Так само, як і ота друга. Але не менш ясна річ, що він марить тією, а не цією. І коли вона почув, що він весь час говорить до тієї, як ото цілу ніч, це вразить її в самісіньке серце. Бідолашна, мені таки жаль її. Вона має добру душу. Але ж наш ірландець не може одружитися з ними обома, а він — я ж бо знаю - прикипів до тієї американки. Отож не до ладу якось виходить. Мабуть, треба відрадити цій сеньйориті сидіти коло нього, бодай доти, доки він перестане марити тією Луїзою».

- Одначе, міс,- повів далі старий мисливець, звертаючись до мексиканки, яка весь час, поки він міркував, нетерпляче дожидала, що він скаже,- чи не краще б вам тепер вернутися додому, а сюди приїхати вже тоді, як він одужає? Він вас усе одно не впізнав, я вам казав, отож лишатися тут вам зовсім ні до чого, бо померти він і без вас не помре.

- Ну й нехай не впізнає. Я однаково доглядатиму його. Може, йому буде чогось треба, то я про все подбаю.

- Коли вже ви так хочете, то залишайтеся,- поступливо сказав Зеб, неначе якась нова думка спонукала його погодитись.- Я не проти. Але не зважайте на його маячню. Може, ви почуєте від нього дивні речі - про якесь там убивство абощо. Люди в гарячці завжди марять. То ви не лякайтеся. А може, він згадуватиме й якусь жінку, що чогось запала йому в голову.

- Жінку?

- Атож. Ви почуєте, як він вигукуватиме її ім'я.

- -її ім'я!.. Сеньйоре, скажіть, яке ім'я?

- Та, мабуть, то ім'я його сестри. Авжеж, певно що сестри.

- Ой, містере Стампе! Коли ви це про панича Моріса говорите...

- Ану цить, бісів дурню! Яке тобі діло, про кого я говорю? Ти в цих речах нічого не тямиш. Ходім зі мною,- сказав Зеб, рушаючи, й зробив ірландцеві знак іти слідом.- Пройдемося трохи разом. Коли я йшов берегом,, то вбив гримучку й покинув її там. От ти й забереш її сюди, поки якась звірина не потягла. А то хтозна, чи трапиться мені сьогодні ще один індик.

- Гримучку? Це ви про гримучу змію?

- А про що ж би ще!

- Містере Стампе, та не їстимете ж ви змії! О Боже, невже ви не боїтеся отруїтись?

- Дурниця! Де ж та отрута, коли я відрубав їй голову?

- Ой, а я хоч би й з голоду конав, однако не з'їв би ні шматочка.

- Ну й конай, і хай тебе чорти візьмуть! Ніхто й не силує тебе їсти ту змію. Я хочу тільки, щоб ти заніс її додому. Отож іди й роби, як я кажу, а то запхаю тобі до рота її голову разом з отрутою, зубами і всім, що там є!

- Та ні, ні, містере Стампе, я й на думці не мав такого, щоб не послухатися вас. Фелім О'Нійл радо зробить усе, що ви скажете, навіть і проковтне оту зміюку цілком. Хай простить мене святий Патрік!

- К бісу святого Патріка! Ходімо!

Фелім не став розводитися далі й слухняно поплентав між дерев слідом за мисливцем.

Ісідора зайшла до хатини, підступила до ліжка і, нахилившись над хворим, палко поцілувала його в гаряче чоло, а тоді припала устами до його нечутливих уст. І раптом рвучко відсахнулася, так наче її вжалив скорпіон.

Те, що змусило мексиканку відскочити від ліжка, вразило її гірше за скорпіонове жало. А було то всього лише слово - зовсім коротке слово.

Та й нічого дивного. Як часто від одного слова - коротенького «так» - залежить щастя цілого життя. І так само часто, аж надто часто, різке «ні» вкидає людину в безодню горя!

Розділ LIX ЩЕ ОДНА ГОСТЯ

Той день, коли Луїза Пойндекстер звільнила дона Мігєля Діаса від зашморгу ласо, став для неї чорним днем, чи не найчорнішим у всьому її житті, Коли вчора туга за втраченим братом зливалась у її серці із страхом за коханого, то сьогодні до них долучилася ще одна гірка, нестерпна мука - ревнощі. Горе, страх, ревнощі - що то має діятись у душі, яку роздирають водночас усі ці почуття! Яке жахливе сум'яття!

Отаке сум'яття почуттів охопило Луїзу Пойндекстер, коли вона прочитала листа, що був наочним доказом невірності її коханого.

Щоправда, того листа написав не мустангер, і отже, прямим доказом він бути не міг. Та в перші хвилини, охоплена пекучим гнівом, молода креолка про це не думала. Весь тон листа наводив на певний здогад, що стосунки між Морісом Джеральдом і мексиканкою куди ближчі, ніж він сам давав узнаки. Отже, виходило, що коханий дурив Луїзу. А то чого б ота сеньйорита так вільно й відверто - аж надто відверто як на жінку - виливала на папір своє замилування його «гарними, глибокими очима»? То були не просто дружні слова, в них учувалася палка пристрасть. Тільки так і могла витлумачити їх молода креолка - адже в тих словах немовби відлунювали її власні почуття.