Слава ЗСУ!

І Луїза твердо постановила собі здобути такі докази. А здобути їх можна було тільки на Аламо.

Схід сонця застав молоду креолку в сідлі. Виїхавши з воріт Каса-дель-Корво, вона рушила через прерію вже знайомою стежиною.'

Одне по одному поминала вона такі пам'ятні їй місця, що будили в ній солодкі спогади, і душу її щораз затоплювали щирі почуття. Були хвилини, коли вона забувала про причину, яка змусила її вирушити в цю подорож, і думала тільки про те, щоб скоріше побачити коханого й захистити його від ворогів, які вже, можливо, зусібіч підступали до нього. І, незважаючи на тривогу за його долю, це були щасливі хвилини, як порівняти їх з тими, коли дівчину гризла болісна підозра, що він її зрадив.

Від гасієнди до Аламо було двадцять миль. Тому, хто звик до європейських відстаней,- звісна річ, у верховій їзді,- це може видатись тривалою мандрівкою. Та в прерії вершник долає цю відстань щонайбільше за дві години, бо там їздять так, наче женуться за оленем чи лисицею. Навіть на млявому коні така подорож не встигла б набриднути, а на прудконогій плямистій Луні, яка залюбки мчала своєю рідною прерією, Луїза Пойндекстер дісталася до мети дуже скоро - чи не занадто скоро, коли зважити на те, що її там чекало.

Хоч якою нещасною вона себе почувала, проте розпачу в її душі тепер не було. Крізь смуток усе ще світився промінець надії. Але й він згас, тільки-но дівчина ступила на поріг хакале. З грудей її вихопився короткий придушений крик, наче то розірвалося її зболіле серце.

У хатині була жінка!

З уст тієї жінки, лише на якусь мить раніше, також злетів короткий вигук, і молодій креолці здалося, що сама вона тільки луною повторила його - так швидко прозвучали ті два вигуки один за одним і такий гіркий біль у них бринів.

І одразу ж по тому, мов відгомін, тільки гучніший, знову пролунав скрик Ісідори: вона, обернувшись, побачила на порозі ту саму Луїзу, чиє ім'я з палкою любов'ю щойно прохопилося в безтямній маячні недужого.

Молодій креолці усе враз стало ясно, болісно ясно. Перед нею була та, що написала лист, призначивши мустангерові побачення, і, отже, те побачення таки відбулося. То, може, в сварці там, на пагорбі, брав участь і третій - Моріс Джеральд? Мабуть, через те він тепер і лежить у ліжку весь перев'язаний - а це Луїза помітила, тільки-но ступила до хатини.

Атож, це вона, оця жінка, написала того зухвалого листа, де називала Моріса Джеральда «дорогим», хвалила його очі й веліла йому приїхати до неї, а тепер ось сама тут коло нього, дбайливо доглядає його, анітрохи не приховуючи, що він належить їй! 0, ця думка так краяла серце, що годі було передати її словами!

Так само ясно стало все й Ісідорі і так само болісно. Вона вже знала, що їй немає місця в серці мустангера. Надто довго дослухалася вона до його несвідомих, але таких недвозначних освідчень. На порозі хатини стояла жінка, що взяла над нею гору!

Віч-на-віч стояли вони одна проти одної, обидві невимовно схвильовані, і обох їх доводила до нестями та сама нестерпна думка.

Обидві палко закохані в одного чоловіка, обидві мало не знавіснілі від ревнощів, вони стояли над ним, а він і гадки про те не мав. Кожна вважала другу своєю щасливою суперницею: Луїза не чула слів хворого, що втішили б її, зате ці слова й досі бриніли у вухах Ісідори, сповнюючи її душу пекельною мукою. Обидві мовчки спопеляли одна одну очима, і та мовчазна ненависть була ще страшніша. Жодна не обізвалась ані словом, жодна не зажадала від другої пояснень, та й не потребувала їх. Бувають хвилини, коли слова зайві, і обидві жінки підсвідомо розуміли, що тепер саме така хвилина. То було зіткнення непримиренних пристрастей, що виявлялися тільки в гнівному блиску очей і зневажливій гримасі на устах.

То була коротка мить. Уся та німа сцена тривала не більш як кільканадцять секунд.

Нарешті Луїза Пойндексвер рвучко повернулася і вийшла з хатини. В оселі Моріса Джеральда їй місця не було.

Ісідора також метнулася до дверей. І її гнала геть та сама думка, може, ще й болісніша. У хатині Моріса Джеральда їй місця не було!

Здавалось, обидві однаково квапилися якнайшвидше поїхати, втекти звідти, де розбились їхні серця.

Сірий кінь стояв ближче до хатини, ніж плямиста лошиця. Ісідора пешпа скочила в сідло і рушила. Коли вона проїжджала повз свою суперницю, та вже теж була в сідлі й тримала .в руках поводи.

Вони знов обмінялися поглядами, і ні в тому, ні в тому не було радості перемоги, але не відбивалося й прощення. У погляді молодої креолки химерно зливалися смуток, гнів і подив, а останній погляд Ісідори, підкріплений коротким брутальним словом, страшним в устах жінки, палав безсилою люттю.