Слава ЗСУ!

Та свічка й не знадобилася б. Ґратчасті віконниці в кімнаті Генрі були відслонені й пропускали досить місячного світла, щоб розгледіти все, що треба. Видно було й стіни кімнати, і її просту обстановку: вмивальник, невеликий столик, кілька стільців та ліжко з прозорою запоною проти москітів.

Юнак лежав на ліжку під запоною і спав тим тихим безтурботним сном, який буває тільки в людей з чистим сумлінням. Його гарна голова спокійно лежала на подушці, й навколо неї безладно розметались буйні лискучі кучері.

Колхаун відхилив запону, і місячне проміння, впавши на обличчя юнака, висвітлило його мужні й благородні риси. Як разюче різнилося це обличчя від того, що схилилося зараз над ним! Хоч обидва вони були вродливі, проте на одному лежала печать ангельської цноти, на другому - нечистої сили.

- Прокинься, Генрі!.. Прокинься!..- уривчасто мовив Колхаун, торсаючи сонного за плече.

- Га? Що?.. А, це ти, кузене Касе... Що сталося? Невже індіанці?..

- Гірше, ніж індіанці, куди гірше! Мерщій вставай і побачиш сам. Швидше, бо буде запізно! Ходімо, подивишся на свою ганьбу, на ганьбу своєї родини! Ну ж бо, швидше, поки ім'я Пойндекстерів не стало посміховищем для всього Техасу!

Після такого заклику нікому б не захотілося спати, і вже й поготів - одному з Пойндекстерів; отож молодший представник цього роду вмить підхопився з ліжка й став посеред кімнати, занімілий з подиву.

- Одягатись нема коли,- збуджено наставляв його Колхаун.- Ні, стривай, штани надягни. А все інше к бісу! Нема в нас часу на такі дрібниці. Швидше, та швидше ж!

Не минуло й хвилини, як молодий плантатор був одягнений у свій звичайний костюм - штани та бавовняну креольську блузу,- і, скорившись волі двоюрідного брата, квапливо йшов за ним садовою доріжкою, хоча й досі не розумів, навіщо той так безцеремонно підняв його з ліжка.

- В чому річ, Касе? - запитав він, побачивши, що Колхаун зупиняється.- Що все це означає?

- Зараз сам побачиш. Стань отут біля мене. Подивись між ті дерева, під якими стоїть човен. Бачиш там що-небудь?

- Щось біле. Схоже на жіночу сукню... Так-так... То жінка!

- Атож, таки жінка. І хто вона, по-твоєму?

- Не можу сказати. А хто?

- А поруч неї ще одна постать, темна...

- То начебто чоловік?.. Еге ж, чоловік.

- А хто він, як ти гадаєш?

- Звідки мені знати, Касе. А ти знаєш?

- Знаю. То Моріс-мустангер!

- А жінка?

- Луїза, твоя сестра... в його обіймах! Наче вражений кулею в серце, юнак похитнувся,

а тоді кинувся вперед.

- Стривай! - сказав Колхаун, схопивши його за руку.- Ти забув, що в тебе немає зброї. А той негідник, я знаю, озброєний. На, візьми оце і оце...- Він дав двоюрідному братові свій револьвер і ніж.- Я хотів був сам з ним розправитися, ще тоді, одразу ж, але подумав, що краще буде тобі, братові, покарати кривдника твоєї сестри. А тепер іди, хлопче! Тільки пильнуй, щоб не влучити в неї, але йому нізащо не дай утекти. Ніяких слів чи попереджень. Тільки-но вони розступляться, стріляй йому в живіт, а як буде мало шести куль, добий ножем. Я стоятиму поблизу і, коли треба, допоможу тобі. Ну, йди! Підкрадься тихенько і пошли того мерзотника просто в пекло!

Та Генрі Пойндекстер не потребував тих блюзнірських порад. Адже то була його сестра, його прекрасна сестра - заблудла й занапащена!..

В одну мить він опинився поруч і став перед лиходієм, що зганьбив її.

- Підлий негідник! - крикнув він.- Зараз же забери свої брудні руки від моєї сестри! Луїзо, відійди і дай мені вбити його! Відійди, сестро! Відійди, кажу!

Коли б Луїза послухалася брата, то цілком можливо, що в наступну мить Моріс Джеральд уже не жив би; хіба що в нього стало б духу вистрілити першим і самому вбити Генрі Пойндекстера - а зробити це, з його досвідом і вмінням орудувати своїм шестизарядним «кольтом», йому було б неважко.

Та, замість витягти з кобури револьвер чи ще якось захищатися, він лише намагався вивільнитись із обіймів дівчини, що вперто не відпускала його, і, як видно, боявся тільки за неї.

Генрі теж не міг вистрілити в гаданого лиходія, бо боявся влучити в сестру, і, стримуваний цим побоюванням, усе не спускав курка.

Виникла мимовільна пауза, що зрештою стала рятівною для всіх трьох. Луїза, миттю збагнувши ситуацію, нараз випустила з обіймів свого коханого і майже в ту саму мить обхопила руками руки брата. Вона знала, що Моріс не візьметься до зброї. Тільки Генрі міг накоїти лиха, і треба було спинити його.

- Іди звідси, йди! - гукнула вона до мустангера, силкуючись вдержати юнака, що не тямив себе з гніву.- Брат хибно зрозумів те, що бачив. Іди, я сама йому поясню. Ну ж бо, Морісе, йди!