Слава ЗСУ!

Розділ XXXVI ТРОЄ НА ОДНІЙ ДОРОЗІ

Навряд чи хто зміг би заперечити, що подорож верхи гладенькою зеленою прерією - то така втіха, якої не зрівняти ні з чим. А хто мав щастя її зазнати, той і н є стане заперечувати. Коли у вас жвавий кінь, біля сідла сумка з добрячим припасом та фляга з коньяком, а в сідельному чохлі повна скринька сигар, ви можете вирушати в цілоденну подорож і не боятися, що вона вам надокучить. А ще коли разом з вами їхатиме добрий приятель, що, як і ви, любить природу й відчуває її красу, ця подорож, хоч би яка вона була довга й нелегка, залишиться у вашій пам'яті на багато років. Ну, а коли то буде жінка, яка збудила у вас палкі почуття, то радість від подорожі житиме у вашому серці повік.

О, якби всім подорожнім у прерії випадало таке товариство, дикий простір Західного Техасу дуже скоро заполонили б приїжджі з усіх усюд, його неозорі рівнини перестали б бути «глухим бездоріжжям», і на них, куди не кинь оком, юрмилися б вичепурені багаті нероби.

То краще нехай усе залишиться як є. А так, якщо ви вирушите в прерію і, опинившись за околицею селища, звідки почали свою подорож, звернете вбік від «битого шляху», позначеного слідами заледве п'ятьох-шістьох коней, що колись проїхали там перед вами, то можете їхати годину, день, тиждень, місяць або й цілий рік - і не побачити ніде жодної подібної до вас істоти.

Лише той, хто сам подорожував великою рівниною Техасу, знає, що являє собою насправді цей неозорий простір, уявити який однаково що уявити безмежність. Та ще хіба морські мандрівники якоюсь мірою зрозуміють мене. Адже так само, як можна перетнути Атлантичний океан - навіть тим курсом, яким звичайно йдуть кораблі,- й не зустріти жодного суденця, так можна місяцями їхати й техаською прерією серед цілковитого - і, здається, вічного - безлюддя!

Та навіть океан не справляє враження такого безмежжя. Мандруючи його обширами, ви не спостерігаєте ніяких змін, і ніщо не говорить про те, що ви посуваєтесь уперед. З усіх боків - довкола вас і над вами - весь час начебто та сама неозора блакитно-синя поверхня з перекинутою над нею величезною чашею неба, майже такого ж, хіба трохи світлішого, кольору. Здається, ніби стоїш нерухомо в центрі неосяжного кола, під височенним склепінням,- і ви мимоволі втрачаєте реальне відчуття отих «безмежних відстаней».

Інша річ у прерії. Купки дерев і чагарників, поодинокі дерева, узвишшя, пагорби, кам'яні брили - усі ті, сказати б, віхи - безнастанно перебігають у вас перед очима, ви бачите, що їдете вперед, долаєте відстань, і вже саме це змушує вас пройнятися відчуттям безмежності того простору.

Не часто трапляється так, щоб подорожній милувався красою прерії в самотині, особливо на південному заході Техасу. Ті, кому випадає не дуже безпечна дорога цією дикою пусткою, що її команчі вважають землею своїх предків, їздять щонайменше по двоє-троє, а здебільшого гуртом по десять або й двадцять чоловік.

А проте часом можна побачити там і самотнього подорожнього. Приміром, тієї ночі, коли сад гасієнди Каса-дель-Корво став свідком уже відомих нам ліричних і драматичних сцен, аж троє подорожніх одинцем перетинали рівнину, що простяглась на південний захід від берегів річки Леони.