Слава ЗСУ!

За якусь мить усе трохи вляглося. Вершники заспокоювали храпаючих коней, кружляли побоїщем, виглядаючи, кому б то ще додати. Це була досить мальовнича компанія, товариство, з яким належало рахуватися і не належало жартувати, це впадало в око відразу, про це промовисто свідчили як одяг та обладунки, так і пики, класифікувати які як мерзенні і бандитські було б зовсім не важко навіть не дуже вправному фізіономісту.

Рейневан піднявся. І опинився перед самим носом сірої в яблуках кобили, на якій, під охороною двох вершників, сиділа повна і симпатично пухкенька жінка в чоловічому вамсі й береті на світло-солом’яному волоссі. З-під пучка жовнячого пір’я, що прикрашало берет, дивилися тверді, гострі та розумні горіхові очі.

Шарлей, котрий, як виглядало, уникнув особливих ушкоджень, став поруч, відкинув уламок осикового дубця.

- Громи небесні! - проговорив. - Очам своїм не вірю. І все-таки це не міраж і не примара. Їмость Дзержка Збилютова власною персоною. Правду мовить приказка: гора з горою...

Сіра в яблуках кобила труснула головою, аж задзвеніли кільця мундштука. Жінка поплескала її по шиї, але мовчала, вивчаючи демерита проникливим поглядом горіхових очей.

- Ти спав із лиця, - сказала вона нарешті. - Та й волосся трошечки посивіло, Шарлею. Здрастуй. А тепер забираймося звідси.

* * *

- Ти спав із лиця, Шарлею.

Вони сиділи за столом у побіленому просторому валькирі на задвірках заїзду. Одне вікно виходило у сад, на криві груші, кущі смородини та вулики, які гуділи від бджіл. З іншого вікна було видно загорожу, куди зганяли і де групували в табун коней. Серед доброї сотні румаків переважали масивні шльонські дестр’є - коні для важкоозброєних лицарів, були також кастильці, жеребці іспанської крові, були великопольські коні для списоносців, були й під’їздки185. Серед тупоту копит й іржання раз по раз чулися окрики і лайка машталірів186, конюхів та членів ескорту з мерзенними фізіономіями.

- Ти спав із лиця, - повторила жінка з горіховими очима. - Та й голову щось наче сніжком припорошило.

- Що поробиш, - посміхнувся у відповідь Шарлей. - Tacitisque senescimus annis [10]. Хоча тобі, їмосте Дзержко Збилютова, роки, здається, тільки додають вроди і чарівності.

- Не підлещуйся. І не їмостися, бо я відразу починаю почувати себе ніби якась стара баба. Та й не Збилютова я вже. Коли Збилют упокоївся, я повернулася на дівоче прізвище - Дзержка де Вірсінг.

- Правда, правда, - покивав головою Шарлей, - розпрощався з цим світом Збилют із Шаради, упокій, Господи, його душу. Скільки то вже років, Дзержко?

- На Побиття дітей два роки буде.

- Правда, правда. А я в цей час...

- Знаю, - різко урвала вона його, кинувши на Рейневана проникливий погляд. - Ти все ще не представив мені свого супутника.

- Я... - Рейневан якусь мить вагався, та врешті-решт вирішив, що назватися “Ланселотом з Воза” перед Дзержкою де Вірсінг може бути і нетактовно, і ризиковано. - Я - Рейнмар із Бел яви.

Жінка якийсь час мовчала, свердлячи його поглядом.

- Воістину, - процідила нарешті, - гора з горою... Поїсте пивної зупи, бірмушки, хлопці? Тут подають знамениту бірмушку з сиром. Щоразу її їм, коли тут зупиняюся. Скуштуєте?