Слава ЗСУ!

Шарлей закінчив демонстрацію коротким, але енергійним галопом, зупинив коня на місці, аж камінці приснули на всі боки. Під’їхав, змусивши гнідого так витанцьовувати, що знову викликав оплески.

- Вдатна худобинка, - сказав він, поплескуючи жеребця по шиї. - І прудка. Ще раз дякую, Дзержко. Бувай..

- Бувайте. Хай вас Бог провадить.

- До побачення.

- До зустрічі. Дай Боже, щоб у кращі часи.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

у якому в переддень святого Егідія, що

припадав на п’ятницю, Рейневан і Шарлей

їдять пісний обід у монастирі бенедиктинців.

А після обіду виганяють диявола. Із зовсім

несподіваним результатом.

Монастир вони спочатку почули, а потім уже побачили, бо він, схований серед лісу, раптом озвався глибоким, але мелодійним дзвоном. Ще не відлунало бамкання, як оточені муром будівлі раптом зачервоніли черепицею між листя вільх і грабів, які вдивлялися в зелену від ряски й молодильника дзеркальну воду ставків, гладку, як свічадо, по якій час від часу розходилися кола - ознака жирування великої риби. В очереті кумкали жаби, крякали качки, стрекотіли і плюскотіли очеретянки.

Коні поволі йшли по укріпленій греблі меж рядами дерев.

- Онде, - показав Шарлей, піднімаючись у стременах. - Онде й монастирок. Цікаво, якого уставу. У відомому двовірші говориться:

Bemardus valles, montes Benedictus amabat,

Oppida Franciscus, celebres Dominicus urbes [11].

А тут хтось полюбив болота, ставки і греблі. Хоча, швидше за все, це любов не до ставків і дамб, а до коропів. Як думаєш, Рейнмаре?

- Я не думаю.

- Але коропа з’їв би? Або лина? Сьогодні п’ятниця, а ченці дзвонили на нону. Може, почастують обідом?

- Сумніваюся.

- Чому й у чому?

Рейневан не відповів. Він дивився на напіввідчинені ворота монастиря, з яких вискочив рябий коник із ченцем у сідлі. Чернець відразу за воротами пустив рябого в різкий галоп - і це закінчилося кепсько. Хоча рябому коникові було далеко до арабського скакуна або dextrarius’а списоносців, проте він виявився запальним і норовистим, а чернець - як було видно з чорної ряси, бенедиктинець, - аж ніяк не грішив вправністю у верховій їзді, до того ж сів на рябого в сандаліях, які ніяк не хотіли триматися в стременах. Від’їхавши, може, зо чверть гони, рябий коник хвицнув, чернець вилетів із сідла і покотився під верби, блискаючи голими литками. Рябий брикнув, заіржав, задоволений собою, після чого легким клусом побіг греблею в напрямку обох подорожан. Коли коник пробігав повз них, Шарлей схопив його за віжки.

- Поглянь-но лише, - сказав він, - на цього кентавра! Вузда з посторонка, сідло з ряднини, ганчір’яна упряж. Не знаю, чи статут святого Бенедикта Нурського дозволяє їздити верхи чи забороняє, справді не знаю. Але таку їзду має забороняти.

- Він кудись поспішав. Це було видно.

- Це зовсім не виправдання.

Ченця, як до того - монастир, вони спочатку почули, а вже потім побачили. Він сидів у лопухах і, поклавши голову на коліна, жалібно плакав, схлипуючи так, що серце розривалося.