Слава ЗСУ!

- Ну, ну, - промовив з висоти сідла Шарлей. - Не треба сльози лити, фратер. Ти нічого не втратив. Коник не втік, осьо він, у нас. А їздити верхи ти, фратер, ще встигнеш навчитися. Бо часу на це в тебе, фратер, як я бачу, ще дуже, ду-у-уже багато.

Справді, Шарлей мав рацію. Чернець був ченчиком. Головусом. Підлітком, у якого від гіркого плачу тряслися руки, здригалися губи і решта обличчя.

- Брат... Деодат... - схлипнув він. - Брат... Деодат... Через мене... Помре...

- Га?

- Через мене... Помре... Я підвів... Підвів...

- Ти поспішав по медика? - зметикував Рейневан. - Для хворого?

- Брат... - зашльохав хлопець. - Деодат... Через мене...

- Та кажи ж ти хоч трохи доладніше, фратер!

- У брата Деодата, - викрикнув ченчик, підводячи почервонілі очі, - вселився злий дух! Опанував його! То й наказав мені абат щодуху... Щодуху мчати до Свидниці, до братів Проповідників... По екзорциста!

- І що, кращого вершника в монастирі не було?

- Не було... Я ж наймолодший... О, я нещасний!

- Радше щасний, - промовив Шарлей із серйозною міною. - Справді, радше щасний. Розшукай, сину, у траві свої сандалії і біжи в монастир. Повідом абатові добру новину. Що милість Господня, видно, чуває над вашим монастирем. Що на греблі ти зустрів магістра Бенігнуса, досвідченого екзорциста, якого, поза сумнівом, якийсь ангел скерував у ці краї.

- Ви, добрий пане? Ви?

- Біжи, сказав я, чимдуж до абата. Сповісти, що я надходжу.

* * *

- Скажи, що мені причулося, Шарлею. Скажи, що ти обмовився. Що ти зовсім не сказав того, що тільки що сказав.

- Себто чого? Що я виекзорцизмую брата Деодата? Авжеж, виекзорцизмую, і то якнайкраще. З твоєю допомогою, хлопче.

- Оце вже ні. На мене не розраховуй. Мені й без того клопотів не бракує. Нових мені не треба.

- Мені теж. А треба мені обіду і грошей. Обіду - краще вже.

- Це найдурніша ідея з усіх можливих дурних ідей, - оцінив Рейневан, окидаючи поглядом залите сонцем монастирське подвір’я. - Ти усвідомлюєш, що чиниш? А чи знаєш ти, що загрожує за прикидання духовною особою? Екзорцистом? Якимсь нікому не відомим магістром Бенігнусом?

- Яке прикидання? Я є духовною особою. І екзорцистом. Це питання віри, а я вірю. В те, що мені це вдасться.

- Ти, либонь, знущаєшся з мене?

- Аж ніяк! Починай-но в душі готуватися до завдання.

- Я не братиму участі ні в чому такому.

- А чому це? Ти ж начебто лікар. Тобі якось навіть і годиться допомогти стражденному.

- Йому, - Рейневан вказав у бік інфірмерії194, з якої вони недавно вийшли, і в якій спочивав брат Деодат, - йому не можна допомогти. Це летаргія. Чернець - у летаргічному сні. Ти чув, як ченці говорили, що намагалися його розбудити, штрикаючи в п’яти гарячим ножем? Отже, це щось подібне на grand mal, велику хворобу195. Неміччю уражений мозок, spiritus animalis196. Я читав про це в “Canon medicinae” Авіценни, а також у Разеса й Аверроеса... І знаю, що це не лікується. Можна тільки чекати...

- Чекати, звичайно, можна, - перебив Шарлей. - Але чому - склавши руки? Тим більше - якщо можна діяти? І заробити на цьому? Нікому не нашкодивши?