Слава ЗСУ!

Тупоокий одоробало, який сидів під стіною, різко, з огидою і почуттям відрази відкинув брудний і липкий глечик з медом. Глечик стукнувся об підлогу, проте не розбився, а покотився, розтинаючи тишу глухим, але гучним торохкотінням.

Велетень підніс до очей липкі від солодкого пальці. Якийсь час він розглядав їх, а на його одутлому місяцеподібному обличчі намалювалися спочатку недовіра, а потім жах. Рейневан дивився на нього, важко дихаючи. Він відчував на собі спонукальний погляд Шарлея, але був уже не в змозі вичавити з себе жодного слова. “Кінець, - подумав він. - Кінець”.

Силач, усе ще дивлячись на пальці, застогнав. Несамовито.

І тої ж миті брат Деодат, що лежав на марах, заохав, закашляв, захарчав і дриґнув ногами. А потім вилаявся, аж надто по-світськи.

- Свята Єфросиніє... - зойкнув абат, падаючи на коліна.

Решта ченців зробили те саме. Шарлей розкрив було рота, але відразу опам’ятався і закрив. Рейневан приклав руки до скронь, не знаючи, молитися йому чи втікати.

- Зараза, - деренчливо промовив Деодат, сідаючи. - Але ж мене сушить... Що? Я проспав вечерю? Холера на вас, братове... Я ж хотів тільки подрімати... Але просив же я розбудити мене до вечірні...

- Чудо! - вигукнув один із ченців, що стояли навколішки.

- Настало Царство Боже, - другий упав хрестом на підлогу. - Igitur pervenit in nos regnum Dei!221

- Алилуя!

Брат Деодат, сидячи на марах, спантеличено поводив довкола себе очима: від побратимів, які стояли на колінах, - до Шарлея з єпитрахиллю на шиї, від Рейневана - до велетня Самсона, який усе ще розглядав своєї руки і живіт, від абата, який молився, до ченців, які саме цієї миті надбігли з горщиком лайна та мідною сковородою.

- Чи хто-небудь, - запитав недавній одержимий, - пояснить мені, що тут діється?

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

у якому Шарлей, після того як вони залишили

монастир бенедиктинців, викладає Рейневану

свою екзистенційну філософію, зводячи її - у

найбільш спрощеному вигляді - до тези, що

вистачить спустити штани і на мить втратити

пильність, як хто-небудь недоброзичливий

добереться до твоєї задниці. Невдовзі життя

підтверджує ці міркування у всій повноті та

в кожній подробиці. Зі скрутного становища

Шарлея рятує той, кого читач уже знає - або

принаймні йому здається, що знає.

Екзорцизм у бенедиктинців - хоч він, в принципі, й увінчався успіхом - ще більше посилив неприязнь Рейневана до Шарлея, неприязнь, що з’явилася, можна сказати, з першого погляду й загострилася після випадку з дідом-жебраком. Рейневан уже встиг зрозуміти, що він залежить від демерита і не дасть собі без нього ради, що, зокрема, операція звільнення його коханої Аделі самотужки має нікчемно малі шанси на успіх. Розуміння розумінням, залежність залежністю, але неприязнь була, докучала і злила, як надламаний ніготь, як надкришений зуб, як скалка в подушечці пальця. А пози і висловлювання Шарлея її тільки поглиблювали.

Суперечка - або радше диспут - почалася ввечері, після того як вони залишили монастир і знаходилися, якщо вірити демериту, зовсім недалеко від Свидниці. Парадоксально, але Рейневан згадав екзорцистичне шельмівство Шарлея і взявся йому випоминати це під час споживання дарів, саме завдяки шельмівству здобутих: на прощання вдячні бенедиктинці вручили їм чималий згорток, що містив, як виявилося, житній хліб, дюжину яблук, кілька крутих яєць, кружальце копченої яловичої ковбаси і грубу польську кров’янку.