Слава ЗСУ!

- Якої рідні?

- Настільки рідної, - Лукас Фрідман і далі, здавалося, цікавився тільки своїми перснями, - що далі нікуди. То-мас Чех, або Богемець, автор цього “Гербарію”, - прадід нашого Рейнмара, любителя чужих жінок, який наробив нам стільки колотнечі і клопотів.

- Томас Богемець, Томас Богемець, - зморщив чоло бургомістр. - Званий також Томасом Медиком. Чув. Він був другом котрогось із князів... Не пам’ятаю...

- Князя Генріха VI Вроцлавського, - тут же спокійно пояснив злотник Фрідман. - Справді, цей Томас був його другом. Кажуть, то був великий учений, талановитий лікар. Учився в Падуї, у Салерно і Монпельє...

- Казали також, - втрутився Гофріхтер, який уже кілька хвилин кивками голови підтверджував, що вже також собі пригадав, - що він був чарівником і єретиком.

- Учепився ти, пане Яне, - скривився бургомістр, - того чаклунства, як вош кожуха. Дай спокій.

- Томас Богемець, - зазначив злегка суворим тоном пробощ, - був духовною особою. Вроцлавським каноніком, потім навіть суфраганом дієцезії44 та почесним єпископом Сарепти45. Був особисто знайомий із папою Бенедиктом XII.

- Про цього папу також різне казали, - не збирався відступати Гофріхтер. - А чарівники траплялися і серед інфулатів46. Інквізитор Швенкефельд свого часу...

- Та облиште ви нарешті, - обірвав його ксьондз Якуб. - Нас тут зараз не це має цікавити.

- Отож-бо, - підтвердив злотник. - І я якраз знаю, що. У князя Генрика не було нащадка чоловічої статі, а тільки три дочки. Із наймолодшою, Маргаритою, наш ксьондз Томас дозволив собі завести роман.

- І князь не заперечував? То їхня дружба була аж такою міцною?

- Князь на той час уже упокоївся, - знов пояснив злотник. - А княгиня Анна або не бачила, до чого йде, або не хотіла бачити. Томас Богемець тоді ще не був єпископом, але мав прекрасні відносини з рештою Шльонська: з Генріхом Вірним у Глогові, Казимиром у Цешині та Фриштадті, свидницько-яворським Болеком Малим, битомсько-козельським Владиславом, Людвіком із Бжега. Бо ж уявіть собі, панове: той, хто не просто буває в Авіньйоні у Святого Отця, а ще й може витягти з нього сечовий камінь так спритно, що після операції в пацієнта не тільки залишається кутасик, а ще й навіть йому встає. Якщо навіть не щодня, то все-таки... Хоч, може, це й звучить трохи кумедно, проте я анітрохи не жартую. Прийнято вважати, що саме завдяки Томасові ми ще й донині маємо П’ястів47 на Шльонську. Позаяк він однаково вправно допомагав і чоловікам, і жінкам. А також парам, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

- Боюся, - сказав бургомістр, - що ні.

- Він примудрявся допомогти подружжю, якому не таланило в спальні. Тепер розумієте?

- Тепер так, - кивнув головою Ян Гофріхтер. - Значиться, вроцлавську князівну він теж обробив, мабуть, за всіма правилами медичного мистецтва. Природно, що з того була дитина.

- Природно, - підтвердив ксьондз Якуб. - Справу вирішили звичайним способом. Маргариту замкнули в сестер-кларисок48, дітвак же опинився в Олесниці, у князя Конрада. Конрад виховував його як сина. Томас Богемець ставав дедалі значнішою фігурою, до того ж усюди: у Шльонську, у Празі в імператора Карла IV, в Авіньйоні, тому кар’єра хлопця була забезпечена ще з дитинства. Духовна кар’єра, ясна річ. Залежно від того, наскільки розумним він виявиться. Був би дурним - одержав би сільську парафію. Був би середньо дурним - його зробили б абатом де-небудь у цистерціанців. Був би розумним - на нього чекав би капітул49 котроїсь із колегіат50.