Слава ЗСУ!

- Я ж, - пробощ Галль відірвав погляд від стелі, - зволікання роз’ясню. Я, особисто. Бо це моя парафія, і саме на мені лежить обов’язок інформувати єпископа і папського інквізитора. Мені також належиться оцінювати, чи виникли обставини, що обґрунтовують виклик і завантаження роботою курії та Святого Суду.

- А чарування, про яке репетувала в августинців Аделя Стерчева, хіба не обставина? Робітня - не обставина? Алхімічна реторта і пентаграма на підлозі - не обставини? А мандрагора? А черепи, руки кістяків? Кристали і дзеркала? Бутлі й флакони із чортзна-яким плюгавством або ж отрутою? А жаби і ящірки в банках? Це не обставини?

- Ні. Інквізитори - люди серйозні. Їхня справа - inquisitio de articulis fidei41. Не якісь там бабські теревені, забобони й жаби - я й не подумаю забивати їм ними голови.

- А книги? Ті, що тут лежать?

- У книги, - спокійно відповів Якуб Галль, - спочатку треба вчитатися. Вдумливо і без поспіху. Святий Суд не забороняє читання. Ані володіння книгами.

- У Вроцлаві, - понуро сказав Гофріхтер, - оце недавно двоє опинилися на вогнищі. І подейкують, що власне за книги, які вони мали.

- Аж ніяк не за книги, - сухо заперечив пробощ, - а за контумацію, за погірдливу відмову зректися того, про що йдеться в цих книгах. Серед яких були писання Вікліфа і Гуса, лолардський “Флоретус”42, празькі статті та численні інші гуситські лібели43 і маніфести. Нічого подібного я не бачу серед книг, реквізованих у кабінеті Рейнмара з Беляви, а бачу майже виключно медичні твори. Зрештою, переважно або навіть і всі вони є власністю скрипторію монастиря августинців.

- Повторюю, - Ян Гофріхтер підвівся, підійшов до викладених на столі книг. - Повторюю, я зовсім не горю бажанням мати тут єпископську чи папську Інквізицію, ні на кого доносити не хочу, ані бачити, як хто-небудь шквариться на вогнищі. Але тут і про наші задниці йдеться. Щоби й нас за ці книги не звинуватили. А що ми тут маємо? Крім Галена, Плінія і Страбона? Саладін де Аскуло, “Compendium aromatorium”. Скрибоній Ларгус, “Compositiones medicamentorum”. Бартоломій Англікус, “De proprietatibus rerum”, Альберт Великий, “De vegetalibus et plantis”. “Великий”, ха, прізвисько воістину гідне чаклуна. А онде, прошу дуже, Сабур бен Саль. Абу Бекр аль-Разі. Язичники! Сарацини!

- Цих сарацинів, - спокійно пояснив, розглядаючи свої персні, Лукас Фрідман, - викладають у християнських університетах. Як медичних авторитетів. А ваш “чаклун” - це Альберт Великий, єпископ Регенсбургський, учений теолог.

- Так кажете? Гм-м... Дивимося далі... О! “Causae et curae”, написана Хільдегардою Бінгенською. Мабуть, відьма ця Хільдегарда!

- Не дуже, - посміхнувся велебний Галль. - Хільдегарда Бінгенська - пророчиця, прозвана Рейнською Сивіллою. Померла в ореолі святості.

- Гм. Але якщо ви стверджуєте... А це що таке? Джон Герард, “General... Historie... of Plantes”. Цікаво, по-якому це, либонь, по-жидівському. Але й це, мабуть, ще один святий. А тут у нас “Herbarius” Томаса Богемського.

- Як ви сказали? - підняв голову ксьондз Якуб. - Томаса Чеха?

- Так тут написано.

- А ну покажіть... Гм-м... Цікаво, цікаво... Усе, виявляється, залишається в сімейному колі. І навколо рідні обертається.