Слава ЗСУ!

Ноткер фон Вейрах і Вольдан з Осин, які їхали в авангарді, серйозні та зосереджені, співали гімн, час від часу зводячи до неба очі з-під піднятих хундсгуглів. Їхній спів, хоч і неголосний, звучав піднесено і суворо.

Pange lingua gloriosi

Corporis misterium,

Sanguinisque pretiosi,

Quem in mundi pretium

Fructus ventris generosi

Rex effudit Gentrium [15].

Трохи позаду, на такій відстані, щоби не заважати їм власним співом, їхали Тассіло де Тресков і Шарлей. Обоє, далеко не так серйозно, співали любовну баладу.

Sô die bluomen üz dem grase dringent,

same si lachen gegen der spilden sunnen,

in einem meine an dem morgen fruo,

und diu kleinen vogelin wol singent

in ir besten wise, die si kunnen,

waz wünne mas sich dâ gelîchen zuo [16]?

За співаками їхали кроком Самсон Медок і Рейневан. Самсон прислухався, погойдувався в сідлі і мугикав. Було зрозуміло, що слова міннезангу він знає та що, якби не інкогніто, залюбки приєднався би до хору. Рейневан був поринув у думки про Аделю. Але думки розбігалися, - Римбаба і Куно Віттрам, які замикали кавалькаду, безперестанку горлали пияцьких і непристойних пісень. Їхній репертуар справляв враження невичерпного.

Пахло димом і сіном.

Verbum caro, panem verum

verbo carnem efficit;

fitque sanguis Christi merum,

et si sensus deficit,

ad firmandum cor sincerum

sola fides sufficit [17].

Піднесена мелодія і богоугодні вірші Томи Аквінського не могли нікого обманути, видно, лицарів випереджала їхня репутація. Уздрівши кортеж, у паніці розбігалися баби, що збирали хмиз, як сарни, зникали дівчатка-підлітки. Лісоруби утікали з вирубок, а нажахані пастухи залазили під овець. Утік, покинувши возика, дігтяр. Чкурнули, задерши ряси по самі задниці, трійко мандрівних братів-міноритів. Поетичні строфи Вальтера фон дер Фогельвайде не справили на них ані найменшої заспокійливої дії.

Nü wol dan, welt ir die wârheit schouwen,

gen wir zuo des meinen hôhgezîte!

der est mit aller siner krefte komen.

Seht an in und seht an werde frouwen,

wederz dâ daz ander überstrîte:

daz bezzer spil, ob ich daz hân genomen [18].

Самсон Медок підмугикував собі під ніс. “Моя Аделя, - думав Рейневан, - моя Аделя. Таки-так, коли ми нарешті будемо разом, коли скінчиться розлука, буде, як у Вальтера фон дер Фогельвайде, у пісні, яку співають: настане травень. Або як в інших строфах цього ж поета:

Rerum tanta novitas

in solemni vere

et veris auctoritas

jubet nos gaudere [19]...

- Ти щось казав, Рейневане?

- Ні, Самсоне. Я нічого не казав.

- Гм. Але ти видавав якісь дивні звуки.