Слава ЗСУ!

“Він навіть не звелів мене обшукати, - подумав Рейневан, рушаючи. - Не перевірив, чи в мене немає захованої зброї. І наказує бути біля нього. Ще одна перевірка. І провокація”.

На придорожній вербі гойдався почеплений ліхтар - хитрий трюк, який мав би ввести в оману того, хто їхав слідом, переконати його, що загін знаходиться далеко попереду. Чірне зняв ліхтар, ще раз освітив Рейневана.

- Чесне обличчя, - відзначив він. - Щире, порядне обличчя. Виходить, очам можна довіряти, і цей ось тут ось правду нам каже. Ворог Стерчів, так?

- Так, пане Чірне.

- Рейнмар з Беляви, так?

- Так.

- Зрозуміло. Гей, там, узяти його. Роззброїти, зв’язати. Посторонок на шию. Швидко!

- Пане Чірне... - видушив із себе схоплений міцними руками Рейневан. - Як же так... Як же...

- На тебе є єпископський significavit311, хлопче, - недбало кинув Гайн фон Чірне. - І нагорода за живого. Тебе, бач, розшукує Інквізиція. Чаклунство чи єресь, мені, зрештою, байдуже. Але поїдеш зв’язаний до Свидниці, до домініканців.

- Пустіть мене... - Рейневан зойкнув, бо мотузки боляче врізалися в суглоби рук. - Прошу, пане Чірне... Адже ви лицар... А я мушу... Я поспішаю... До жінки, яку кохаю!

- Як і всі ми.

- Але ж ви ненавидите моїх ворогів! Стерчів і Аулока!

- Факт, - визнав раубрітер. - Ненавиджу сучих синів. Але я, юначе, не якийсь там дикун. Я - європеєць. Я не дозволяю, щоб у справах мною керували симпатії й антипатії.

- Але... Пане Чірне...

- По конях, панове.

- Пане Чірне... Я...

- Пане Ностіц! - різко перебив Гайн. - Це нібито ваш родич. То зробіть так, щоб він притих.

Рейневан дістав кулаком у вухо так, що з очей посипалися іскри, а голову пригнуло майже до кінської гриви. Більше він не озивався.

* * *

Небо на сході посвітлішало в передчутті світанку. Стало ще холодніше. Зв’язаний Рейневан тремтів, дрижав однаково як від холоду, так і від страху. Ностіц кілька разів мусив втихомирювати його, шарпаючи за мотузку.

- Що ми з ним зробимо? - зненацька запитав Вітелоццо Гаетані. - Будемо тягти із собою через усі гори? Чи ослабимо загін, давши йому ескорт до Свидниці? Га?

- Я ще не знаю, - у голосі Гайна фон Чірне чулося роздратування. - Думаю.

- А чи, - не відступав італієць, - та нагорода аж така велика? І чи за мертвого дають набагато менше?

- Мені йдеться не про нагороду, - огризнувся Чірне, - а про добрі відносини зі Святою Курією. І взагалі, годі теревенити! Я сказав - думаю.

Вони виїхали на тракт, Рейневан зрозумів це зі зміни звуку й ритму стукоту копит по ґрунту. Він здогадувався, що це був гостинець, який вів до Франкенштейна, найбільшого з тутешніх міст. Але він втратив орієнтацію і не міг вгадати, чи вони їдуть у напрямку міста, чи віддаляються від нього. Обіцянка доставити його у Свидницю свідчила якраз про друге, однак визначені на підставі зірок сторони світу могли вказувати на те, що вони їдуть таки до Франкенштейна - скажімо, на нічліг. Він ненадовго перестав докоряти собі власною дурістю і взявся гарячково міркувати, придумуючи, що би то такого викинути і як би