Слава ЗСУ!

Бургундка прийняла подану їй руку, підняла шлейф. Рейневан, якого вже в’язали зброєносці, впивався в неї поглядом, сподіваючись, що вона озирнеться, що очима або рукою дасть йому знак. Що це лише виверт, гра, фортель, і що насправді все так, як і було, що ніщо між ними не змінилося. Він чекав на цей знак до останньої миті.

Не дочекався.

Останніми з намету вийшли ті, хто споглядав сцену, яка розігралася, якщо й не з гнівом, то з відразою. Сивоволосий Герман Цеттріц. Староста клодзький Пута з Частоловиць і Гоче Шафф - обоє з дружинами, вбраними в конусоподібні ажурні хеніни341, зморшкуватий Лотар Герсдорф із Лужиці. І Болько Волошек, син опольського князя, дідич у Прудніку, пан на Глогувку. А надто останній, перш ніж вийшов, особливо уважно стежив за подіями з-під примружених повік.

Затрубили фанфари, натовп здійняв голосну овацію, герольд викрикнув своє “laisses les aller” та “aux honneurs”. Починався бугурт.

- Ходімо, - наказав армігер, якого маршал Боршніц призначив конвойним. - Не опирайся, хлопче.

- Не буду. Яка у вас вежа?

- Ти вперше? Хе, бачу, що вперше. Пристойна. Як для вежі.

Рейневан намагався не оглядатися, щоб надмірним збудженням не зрадити присутності Шарлея і Самсона, щодо яких він був упевнений, що вони спостерігають за ним, змішавшись із натовпом. Але Шарлей, що й казати, був усе-таки надто хитрим лисом, щоби дати себе помітити.

Зате його самого помітив хтось інший.

Вона змінила зачіску. Тоді, під Бжегом, у неї була груба коса, а тепер її солом’яне, розділене посередині голови волосся було заплетене в дві кіски, згорнуті на вухах равликами. На чолі вона мала золотий обруч, на собі - блакитну сукню без рукавів, а під сукнею - білу батистову сорочку, шемізу.

- Ясна панянко, - армігер кашлянув, почухав голову під шапкою. - Не можна... У мене будуть клопоти.

- Я хочу, - вона смішно закусила губку й тупнула, трохи по-дитячому, - перекинутися з ним кількома словами. Кілька слів, не більше. Не кажи про це нікому, і клопотів не матимеш. А тепер відвернися. І не підслуховуй.

- За що цього разу, Алькасине? - запитала вона, злегка примружуючи блакитні очі. - За що - у путах і під конвоєм? Дивись мені! Якщо скажеш, що за любов, я дуже розгніваюся.

- І все-таки, - зітхнув він, - це правда. Загалом.

- А конкретно?

- Через любов і через дурість.

- Ого! Тут тобі вже більше можна вірити! Але поясни, будь ласка.

- Якби не моя дурість, я зараз був би в Угорщині.

- Я, - вона глянула йому просто в очі, - однаково все знатиму. Усе. Кожну дрібницю. Але я не хотіла би побачити тебе на ешафоті.

- Я радий, що тебе тоді не наздогнали.

- У них не було шансів.

- Ясна панянко, - армігер обернувся, закашляв у кулак. - Будьте ж милосердною...

- Бувай, Алькасине...

- Бувай здорова, Ніколетто.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ,

у якому черговий раз підтверджується

стара істина, що на кого на кого, а на