Слава ЗСУ!

Усе це потривало деякий час. Нарешті Буко фон Кроссіг попустив пояс і ригнув.

- Тепер, - сказала Формоза, справедливо вважаючи, що це був сигнал закінчувати першу страву, - може, час і про інтереси поговорити. Хоча здається мені, що тут немає про що говорити. Позаяк кепський інтерес - Біберштайнова донька.

- Інтереси, паніматко, - сказав Буко, якому випите угорське додало впевненості в собі, - моя справа, при всій повазі. Це я на промисел ходжу, і добро до замку зношу також я. Моя праця тут усіх годує, напуває і вдягає. Я життям ризикую, а коли з волі Божої настане мені гаплик, отоді-то ви і спізнаєте, як вам погано стане. Так що не доскіпуйтеся!

- Ви тільки подивіться! - Формоза взяла руки в боки, повернулася до раубрітерів. - Ви тільки подивіться, як він дметься, мій найменшенький. Він мене годує і вдягає, їй-богу, зі сміху трісну! Гарно б я виглядала, якби тільки на нього розраховувала. На щастя, є в Бодаку глибоке підземелля, у ньому - скрині, а в скринях - те, що туди поклав твій батько, дитинко, і твої брати, упокій, Господи, їхні душі. Вони вміли здобич у дім зносити, вони не дозволяли обвести себе довкола пальця. Доньок вельможам не викрадали, як дурні... Вони знали, що роблять...

- Я теж знаю, що роблю! Пан на Штольці викуп заплатить...

- Іще чого! - перебила його Формоза. - Біберштайн? Заплатить? Дурний ти! Він на донечці хрест поставить, а тебе дістане, помститься. Траплялося вже щось подібне в Лужиці, ти знав би про це, якби вмів слухати. Пам’ятав би, що сталося з Вольфом Шліттером, коли він подібною витівкою зчепився з Фрідріхом Біберштайном, паном на Жарах. Знав би, якою Вольфові Шліттеру пан на Жарах монетою відплатив.

- Я чув про це, - підтвердив байдужим тоном Гуон фон Сагар. - Але й справа ця набула тоді розголосу. Люди Біберштайна напали на Вольфа, покололи списами, як звіра, кастрували, випустили йому кишки. Потім у Лужиці була популярною приказка: “Тягав Вольф разів кілька, поки напоровся на Оленячий Ріг, дізнався, як той коле...”

- Ви, пане фон Сагар, - нетерпляче перебив Буко, - і це для мене ніяка не новина, про все чули, все знаєте, все вмієте. То, може, замість того, щоби поринати у спогади, продемонструєте нам своє медичне мистецтво? Пан Вольдан від болю стогне, Пашко Римбаба кров’ю харкає, у всіх кістки ломить, то, може, замість мудрувати, ви б якого зілля нам наготували? Для чого у вас у вежі робітня? Тільки аби диявола викликати?

- Зважай на те, з ким говориш! - вибухнула Формоза, одначе чарівник заспокоїв її жестом.

- Стражденним справді годиться допомогти у потребі, - сказав він, піднімаючись з-за столу. - Пане Рейнмаре Хагенау, чи ви можете мені пособити?

- Авжеж, - Рейневан теж піднявся. - Звичайно ж, пане фон Сагар.

Вони обидва вийшли.

- Обоє - чаклуни, - пробурчав услід їм Буко. - Старий і молодий. Чортове поріддя...

* * *

Лабораторія чарівника була розташована на найвищому - і явно найхолоднішому - ярусі вежі, з вікон, якби не те, що вже залягла пітьма, напевне, було б видно чималий шмат Клодзької низовини. Як оцінив оком спеціаліста Рейневан, лабораторія була обладнана по-сучасному. На противагу магам і алхімікам старшого покоління, які полюбляли перетворювати свої робітні на повні різного непотребу барахолки, новочасні чарівники віддавали перевагу лабораторіям, влаштованим й оснащеним по-спартанськи - там було тільки справді необхідне. Крім користі на кшталт порядку й естетики, таке облаштування мало ще й ту перевагу, що полегшувало втечу. Відчувши загрозу з боку Інквізиції, новочасні алхіміки втікали за принципом omnia mea mecum porto397, не озираючись на залишене без жалю рухоме майно. А от маги традиційної школи до останнього захищали свої опудала крокодилів, засушених риб-пил, гомункулів, заспиртованих змій, безоари і мандрагори - і закінчували життя на вогнищі.