Слава ЗСУ!

Справді, гостинцем наближалися збройні люди бургграфа з Франкенштейна.

* * *

- Ось, - Дзержка де Вірсінг зупинила коня, глибоко зітхнула, притулений до її спини Рейневан відчув це зітхання. - Ось і Франкенштейн. Міст на ріці Будзувці. Ліворуч від дороги - госпіс божогробців, костел Святого Георгія і Вежа блазнів. Праворуч - млини і буди фарбарів. Далі, за мостом, - міська брама, яку називають Клодзькою. Там - князівський замок, там - вежа ратуші, там - фара430 Святої Анни. Злазь.

- Тут?

- Тут. Я й не подумаю показуватися коло міста. Та й тобі варто було б над цим замислитися, родичу.

- Я мушу.

- Так я і думала. Злазь.

- А ти?

- А я не мушу.

- Я питаю, куди ти поїдеш?

Дзержка подмухом відкинула пасмо волосся. Подивилася на нього. Він зрозумів її погляд і більше ні про що не запитував.

- Бувай, родичу. До побачення.

- Дай Боже, аби у кращі часи.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ,

у якому в місті Франкенштейні зустрічається

багато старих - хоч і не обов’язково добрих -

знайомих.

Майже посередині ринку, між ганебним стовпом і колодязем, розкинулася чимала калюжа, що смерділа гноєм і пінилася від кінської сечі. У калюжі плюскалося досить багато горобців, а навколо сиділа купка обдертих, розпатланих і брудних дітей, які бабралися в болоті, обхляпували одне одного, зчиняли галас і пускали човники з кори.

- Так, Рейнмаре, - Шарлей доїв юшку і тепер шкрябав ложкою по дну миски. - Треба визнати, твій нічний політ справив на мене враження. Летів ти справді непогано, можна сказати - орел. Король літунів. Пам’ятаєш, я тобі щось таке пророкував, тоді, після левітації в лісових відьом? Що ти станеш орлом. Ось ти і став. Хоча думаю, що не без допомоги Гуона фон Сагара, та все-таки. Клянуся своїм кутасом, хлопче, при моєму боці ти робиш величезні успіхи. Ще трохи постараєшся - і буде з тебе Мерлін. І збудуєш нам тут, у Шльонську, Стоунхендж. Такий, що той англійський сховається.

Самсон пирснув.

- А що, - продовжив за мить демерит, - із Біберштайнівною? Ти доставив її у безпеці до брами татусевого замку?

- Майже, - Рейневан зціпив зуби. Він шукав Ніколетту - безуспішно - цілий ранок, по всьому Франкенштейну, зазирав у постоялі двори, виглядав після меси під костелом Святої Анни, забрів до Зембицької брами і на дорогу, що веде до Штольца, випитував, тинявся суконними рядами на ринку. І саме там, у крамниці, наткнувся - на свою превелику радість і полегшення - на Шарлея і Самсона.

- Мабуть, - додав він, - дівчина вже вдома.

На це він сподівався, на це розраховував. Замок Штольц відділяла від Франкенштейна неповна миля, шлях до Зембиць та на Ополе був людним, Катажині Біберштайн досить було назвати себе - і підводу та супровід їй надав би кожен купець, кожен лицар або чернець. Тому Рейневан був майже впевнений, що дівчина вже безпечно дісталася до місця. Але його мучило те, що це не його заслуга. Зрештою, не тільки це його мучило.