Слава ЗСУ!

- І ти думаєш, що це що-небудь значить? Як звати того диякона?

- А ти що, знаєш усіх?

- Знаю багатьох. Як його на ім’я?

- Анджей Кантор.

- Фінансові клопоти, - сказав, замислившись на хвильку, демерит, - здається, у цій родині спадкові. Чув я про Павла Кантора, якого половина Шльонська переслідувала за борги і махінації. А в кармелітів зі мною сидів Матеуш Кантор, вікарій із Длуголенки. Він програв у кості ковчежець і кадильницю. Я боюся навіть подумати, що програв твій диякон.

- Це давня справа.

- Ти мене не зрозумів. Я боюся навіть подумати, що він програв останнім часом.

- Не розумію.

- Ох, Рейнмаре, Рейнмаре. Ти вже, думаю, бачився з цим Кантором?

- Так, бачився. Але я все ще не...

- Що йому відомо? Що ти йому сказав?

- Практично нічого.

- Перша добра новина. Тому даруймо собі як це знайомство, так і домініканську допомогу. Потрібні нам кошти зберемо в інший спосіб.

- Цікаво, який?

- Та от хоч би продавши оцей майстерної роботи кухлик.

- Срібний. Звідки він у тебе?

- Я ходив по базару, розглядав торгові прилавки, а кухлик раптом опинився в мене в кишені. От загадка!

Рейневан зітхнув. Самсон зазирнув у кухоль, тужно дивлячись на залишки піни. Шарлей натомість взявся розглядати лицаря, який у найближчій аркаді саме кляв на чім світ стоїть зігнутого в поклоні єврея. Лицар носив малинової барви шаперон і багатий лентнер, оздоблений спереду гербом, на якому було зображене млинове коло.

- Шльонськ як такий, - мовив демерит, - я залишаю за собою, в принципі, без жалю. Я кажу “в принципі”, бо одного мені таки шкода. Отих п’ятисот гривень, які віз збирач податків. Якби не обставини, гроші могли бути нашими. Мене злить, зізнаюся, думка, що ними збагатився, випадково і незаслужено, який-небудь бовдур на кшталт Буко фон Кроссіга. Хтозна, може, отой Рейхенбах, який отам якраз у цю хвилину обзиває ізраеліта жидом пархатим і свинею? А може, хтось із тих біля будки лимаря?

- Щось сьогодні тут винятково багато збройних людей і лицарів...

- Багато. А оно, гляньте, нові під’їжджають...

Демерит раптом затнувся і голосно втягнув повітря. Зі Срібногірської вулички, що вела від Підвальної брами, на ринок саме в’їжджав раубрітер Гайн фон Чірне.

Шарлей, Самсон і Рейневан не чекали. Зірвалися з лави, щоб потихеньку дати драла, перш ніж їх помітять. Але було вже пізно. Їх помітив сам Гайн, їх помітив Фричко Ностіц, який їхав поруч із Гайном, їх помітив італієць Вітелоццо Гаетані. В останнього, коли він побачив Шарлея, від люті зблідла все ще опухла і прикрашена свіжим шрамом фізіономія. Наступної секунди ринок міста Франкенштейна заполонили крики і тупіт копит. А ще за якусь мить Гайн зганяв злість на корчмаревій лаві, рубаючи її на друзки сокирою.

- Догнати! - ревів він своїй озброєній свиті. - За ними!

- Туди! - репетував Гаетані. - Вони туди втекли!