Слава ЗСУ!

* * *

Очуняв він у майже цілковитій темряві, з пересохлим горлом та твердим, як кілок, язиком. Голова пульсувала болем, що охоплював скроні, очі, навіть зуби. Він зробив глибокий вдих - і аж закашлявся, так навколо смерділо. Рейневан ворухнувся - і зашелестіла втрамбована солома, на якій він лежав. Неподалік хтось жахливо бурмотів, ще хтось кашляв і стогнав. Зовсім поруч щось дзюркотіло, лилася вода. Рейневан облизнув покриті липким нальотом губи. Підняв голову - й аж застогнав, так загупав у ній біль. Він підвівся - обережно, поволі. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що він у великому підвалі. У льоху. На дні глибокого кам’яного колодязя. І що він не один.

- Отямився, - констатував факт Шарлей. Він стояв за кілька кроків і з голосним дзюркотінням справляв у горщик потребу.

Рейневан відкрив рот, але не зумів видати ні звуку.

- Це добре, що ти отямився, - Шарлей застебнув штани. - Бо я саме мушу тобі заявити, що стосовно мосту на Дунаї ми повертаємося до первісного задуму.

- Де... - нарешті проскрипів Рейневан, насилу ковтнувши слину. - Шарлею... Де... ми...

- У храмі святої Димпни. - Де?

- У притулку для божевільних. - Де?!

- Кажу ж тобі. У божевільні. У Narrenturm - Вежі блазнів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ,

у якому Рейневан із Шарлеєм упродовж досить

тривалого часу мають спокій, лікарську опіку,

духовну розраду, регулярне харчування і

товариство непересічних людей, з якими

можуть досхочу розмовляти на цікаві теми.

Словом, мають те, що зазвичай можна мати у

божевільні.

- Слава Ісусу Христу. Благословенне ім’я святої Димпни.

Пансіонери Вежі блазнів відреагували шурхотом соломи й недоладним маловиразним бурмотінням. Божогро-бець бавився палицею, ляскаючи нею по розкритій лівій долоні.

- Ви двоє, - сказав він Рейневану і Шарлею, - новенькі в нашій Божій череді. А ми тут даємо новеньким нові імена. А оскільки сьогодні ми вшановуємо святих мучеників Корнелія і Купріяна, то один із вас буде Корнелієм, а другий - Купріяном.

Ні Корнелій, ні Купріян не відповіли.

- Я, - байдуже продовжував чернець, - госпітальний метр і опікун Вежі. Звати мене брат Транквілій. Nomen omen433. Принаймні доти, доки хто-небудь мене не роздражнить. А роздражнює мене, мусите знати, коли хто-небудь галасує, гарячкує, зчиняє гармидер і ґвалт, забруднює себе і місце довкола себе, вживає негарних слів, блюзнірствує з Бога і святих, не молиться і заважає молитися іншим. І взагалі грішить. А на грішників у нас тут є різні способи. Дубовий кийок. Цеберце зі студеною водою. Залізна клітка. І ланцюжок при стіні. Зрозуміло?

- Зрозуміло, - в унісон відповіли Корнелій і Купріян.

- Тоді, - брат Транквілій позіхнув, поглянув на свою палку - добре вислужений і відполірований дубець, - розпочинайте лікування. А якщо вимолите прихильність і заступництво святої Димпни, то вас, дасть Бог, полишать шаленство й божевілля, і ви повернетеся, вилікувані, у здорове лоно суспільства. Димпна славиться серед святих своєю милістю, так що шанси у вас чималі. Але не переставайте молитися. Зрозуміло?

- Зрозуміло. - Ну то з Богом...

Божогробець вийшов рипливими сходами, які звивалися навколо муру і закінчувалися десь угорі дверима - масивними, судячи зі звуку, з яким їх відчиняли й зачиняли. Щойно у кам’яному колодязі відзвучала луна, Шарлей піднявся.