Слава ЗСУ!

- Кантнер, - буркнув Рейневан, - мене захистить...

Еберсбах знизав плечима:

- Воля твоя. І шкура також твоя. Вольфгер дуже голосно і з подробицями розповідає, що він з тобою зробить, коли впіймає. Я на твоєму місці...

- Я кохаю Аделю й не покину її! - спалахнув Рейневан. - Це по-перше. А по-друге... Куди ж мені втікати? У Польщу? Чи, може, на Жмудь?

- Зовсім непогана думка. Щодо Жмуді тобто.

- Зараза! - Рейневан копнув квочку, що крутилася коло ніг. - Добре. Подумаю. І що-небудь придумаю. Але спочатку щось з’їм. Здихаю з голоду, а запах цієї капусти мене добиває.

Далі зволікати було не можна, ще трохи - і хлопці впіймали б облизня. Горщики каші та капусти з горохом, а також полумиски, повні свинячих кісток із м’ясом, було поставлено на головний стіл, перед князем і князівною. Посуд домандровував до краю столу лише після того, як його вмістом насичувалися троє священнослужителів, які сиділи найближче до Кантнерів і, як виявилося, були неабиякі мастаки поїсти. Як на лихо, по дорозі тим мискам траплявся ще й Рудігер Хаугвіц, мастак нітрохи не гірший, а також ширший у плечах навіть від Хаугвіца закордонний гість князя, чорноволосий лицар з обличчям настільки смаглявим, ніби він допіру повернувся зі Святої Землі. Таким чином, у мисках, які нарешті домандровували до нижчих рангом і молодших, не залишалося майже нічого. На щастя, невдовзі корчмар подав князеві велику тацю з каплунами, а ті виглядали й пахли так смаковито, що капуста і жирна свинина дещо втратили попит і потрапили на кінець столу в майже недоторканому стані.

Агнєшка Кантнерівна скубала зубками стегенце каплуна, намагаючись уберегти від жиру, що капав із м’яса, модно розрізані рукави сукні. Чоловіки теревенили про те і се. Черга власне випала на одного зі священиків, домініканця Яна Неєдлого з Високого.

- Я є, - просторікував згаданий, - а радше був пріором у Святого Климентія в празькому Старому Місті. Item69 магістром Карлового університету. Нині, як бачите, я - вигнанець, що живе із чужої ласки та на чужому хлібі. Мій монастир сплюндрували, а в академії, як легко можете здогадатися, мені було не по дорозі з відступниками і паршивцями на кшталт Яна Пршибрама, Кристіяна з Праха-тиці і Якуба зі Стршибора, хай їх Господь покарає...

- У нас тут, - вставив Кантнер, ловлячи очима Рейневана, - є один студент із Праги. Scholarum academiae pragensis, artium baccalaureus70.

- У такому разі, - очі домініканця блиснули з-над ложки, - я радив би уважно за ним стежити. Я далекий від того, щоб кого-небудь обвинувачувати, але єресь - мов сажа, немов смола. Як лайно! Той, хто крутиться поблизу, не може не забруднитися.

Рейневан швидко опустив голову, відчуваючи, як у нього знову червоніють вуха і кров приливає до щік.

- Де там, - засміявся князь, - нашому схолярові до єресі. Таж він же з порядної родини, на священика і медика в празькому університеті вчиться. Чи так, Рейнмаре?

- З дозволу вашої милості, - Рейневан ковтнув, - я в Празі вже не вчуся. За порадою брата я покинув Каролінум у дев’ятнадцятому році, невдовзі після святих Абдона і Сена... Себто відразу після дефенес... Ну, знаєте коли. Тепер думаю, може, до Кракова по науку спробую... Або до Лейпцига, куди більшість празьких професорів пішли... До Чехії не повернуся. Доки тривають заворушення.