Слава ЗСУ!

- Ого, - фиркнув Горн. - Я мав запитати, за що шановний пан сидить, але тепер уже не запитаю.

- І добре. То що там з тим рейдом?

- Приводом, якщо взагалі був потрібен привід, було буцімто пограбування гуситами збирача податків, скоєне начебто тринадцятого вересня. Тоді заграбастали нібито аж півтори тисячі з гаком гривень.

- Скільки?

- Я ж сказав: буцімто, начебто, нібито... Ніхто в це не вірить. Але як привід єпископові це підійшло. А час він вибрав старанно. Ударив за відсутності гуситських польових військ із Градця-Кралове. Тамтешній гетьман, Ян Чапек із Сан, на той час саме пішов на Під’єштеддя, аж під лужицький кордон. Звідси випливає, що єпископ має непоганих шпигунів.

- Ну звісно, що має, - Шарлей навіть оком не повів. - Говоріть далі, пане Горн. Говоріть, не звертайте уваги на божевільних. Ще встигнете надивитися.

Урбан Горн відірвав погляд від Нормального, який з ентузіазмом займався рукоблудством. І від одного з дебілів, який зосереджено ліпив із власних відходів малесенький зіккурат.

- Та-а-а-ак... На чому це я... Ага. Єпископ Конрад і пан Пута ввійшли в Чехію дорогою через Левін і Гомоле. Спустошили й пограбували місцевості біля Находа, Трутнова і Візмбурка, спалили села. Грабували, вбивали всіх, хто потрапив під руку, - чоловіків, жінок, без різниці. Милували дітей, які поміщалися під животом у коня. Деяких.

- А потім?

- Потім...

* * *

Вогнище догоряло, полум’я вже не стугоніло і не тріскотіло, ще тільки повзало по купі дров. Дрова не згоріли повністю, бо, по-перше, день був сльотавий, а по-друге, дрова взяли вогкі, щоб єретик не згорів занадто швидко, щоби пошкварчав і як слід відчув передсмак кари, яка чекала на нього в пеклі. Однак все ж таки дещо перестаралися, не подбали про дотримання золотої середини, помірності й компромісу - надлишок мокрих дров призвів до того, що злочинець не згорів, зате дуже швидко задихнувся від диму. Навіть не встиг особливо покричати. І згорів не до кінця - прив’язаний ланцюгом до палі труп загалом зберіг людські риси. Криваве, недосмажене м’ясо в багатьох місцях ще трималося на кістяку, шкіра звисала поскручуваними пасмами, а оголена там і сям кістка була більше червоною, ніж чорною. Голова спеклася досить рівно, обвуглена шкіра відпала від черепа. Зуби ж, які біліли у роті, розкритому в передсмертному воланні, надавали загальній картині досить моторошного вигляду.

Цей вигляд, парадоксально, компенсував розчарування від занадто швидкої і недостатньо мученицької страти. Він давав, що вже тут довго говорити, кращий психологічний ефект. Зігнаних на місце автодафе чехів із прилеглого села видовище якого-небудь безформного шкварка на вогнищі напевно би не вжахнуло. Однак, вгадуючи в недопеченому трупі з вищиреними зубами свого недавнього проповідника, чехи надламувалися остаточно.

Чоловіки тряслися, заплющивши очі, жінки вили й ридали, диким вереском заходилися діти.

Конрад з Олесниці, єпископ Вроцлава, випростався в сідлі, гордо й енергійно, аж дзенькнули обладунки. Спочатку він мав намір виголосити перед полоненими промову, проповідь, яка повинна була донести до свідомості цих покидьків усе зло єресі та застерегти перед суворою карою, яка спіткає віровідступників. Однак він передумав, і тільки дивився, закопиливши губу. Навіщо дарма язиком молоти? Слов’янська голота однаково погано розуміла по-німецькому. А про кару за єретицтво краще і виразніше, ніж слова, промовляв спалений труп під стовпом. Порубані, покалічені до невпізнання останки, звалені на багаття посеред житньої стерні. Вогонь, що розгулявся стріхами селища. Стовпи диму, що здіймалися в небо з інших підпалених сіл над Метуєю. Пронизливі зойки молодиць, яких потягли на потіху до стодоли клодзькі кнехти пана Пути із Частоловиць.