Слава ЗСУ!

У юрбі чехів шалів і лютував отець Мегерлін. Зі збройним супроводом, у товаристві кількох домініканців священик полював на гуситів та їхніх прихильників. У полюванні йому допомагав список імен, що його Мегерлін одержав від Біркарта Грелленорта.’ Однак священик не вважав Грелленорта оракулом, а його список - святинею. Стверджуючи, що він впізнає єретика по очах, вухах та за загальним виразом обличчя, ксьондзик за час усього походу переловив уже вп’ятеро більше людей, ніж було в переліку. Частину вбивали на місці. Частину - зв’язували.

- Що з цими? - запитав, під’їжджаючи, єпископський маршал Лаврентій фон Рорау. - Ваша достойність? Що накажете з ними зробити?

- Те саме, - Конрад Олесницький суворо подивився на нього, - що й із попередніми.

Бачачи, як навпроти них стають арбалетники і кнехти з пищалями, юрба чехів здійняла страшенний лемент. Кільканадцять чоловіків вирвалися з натовпу і вдарили навтьоки, за ними кинулися вершники, які наздоганяли, рубали і сікли мечами. Решта чехів тісно збилися, ставали на коліна, падали на землю. Чоловіки тілами затуляли жінок. Матері - дітей.

Арбалетники крутили корбами.

“Що ж, - подумав Кантнер, - у цій юрбі, мабуть, є якісь невинні, може, й добрі католики. Але Бог розпізнає своїх овечок.

Як розпізнавав у Лангедоку. У Безьє, в Каркассоні, в Тулузі. У Монсегюрі.

Я ввійду в історію, - подумав він, - як захисник істинної віри, переможець єресі, шльонський Симон де Монфор. Нащадки згадуватимуть моє ім’я з повагою. Так само, як Симона, як Швенкефельда, як Бернара Гі. Але це - нащадки. А щодо сьогодення, то, може, мене нарешті оцінять у Римі? Може, нарешті Вроцлав буде піднесений до рівня архідієцезії, а я стану архієпископом Шльонська й електором Імперії? Може, закінчиться той фарс, що дієцезія формально є частиною польської церковної провінції та підпорядковується - певно, на посміховисько - польському митрополиту, архієпископу Гнєзна? Звичайно, що швидше мене чорти візьмуть, ніж я визнаю полячка начальником, але яке ж це приниження - підпорядковуватися такому собі Ястшембцеві! Який - Господи, і як Ти на це дивишся? - нахабно домагається прийняти його пастирську візитацію! У Вроцлаві! Поляк - у Вроцлаві! Ніколи! Nimmermehr!452”

Гримнули перші постріли, дзенькнули тятиви арбалетів, полягли від мечів ті, хто знов намагався вирватися з котловини. Крик мордованих піднявся до неба. “Цього, - думав єпископ Конрад, стримуючи наляканого румака, - не можуть у Римі не зауважити, цього не можуть не оцінити. Не можуть не оцінити, що тут, у Шльонську, на прикордонні Європи і християнської цивілізації, - я, Конрад П’яст з Олесниці, високо тримаю хреста. Що я - істинний bellator Christi, defensor453 і поборник католицизму. А на єретиків і апостатів454 - кара і бич Божий, flagellum Dei”.

На лемент мордованих зненацька наклалися крики з боку схованого за пагорбами гостинця, через хвилину з тупотом копит звідти вилетів загін вершників, які галопом мчали на схід, до Левінова. За вершниками з торохкотінням котилися вози, їздові верещали, підводячись на козлах, безжально шмагали коней, намагаючись змусити їх бігти швидше. За возами гнали корів, які ревли, а за коровами бігли піші та голосно волали. Єпископ у цьому галасі не зрозумів, про що вони кричать. Але інші зрозуміли. Кнехти, які розстрілювали чехів, розвернулися і як один кинулися втікати - за кінними, за возами, за піхотою, що заполонила вже весь гостинець.