Слава ЗСУ!

- Серу... геат! - пробурмотів він, розуміючи, що йому заплітається язик. - Арів...

Шарлей підскочив, ухопив його ззаду за горло, другою рукою затиснув рот, відволік, безвольного від жаху потягнув по соломі в найдальший куток, до дебілів. Тома Альфа втік на сходи, пронизливим вереском закликаючи на допомогу. Горн же - було видно, що в абсолютному розпачі, - схопив із підлоги парашу й вихлюпнув її вміст на все: на occultum, на коло, на пентаграму і на фігуру, що вибиралася зі стіни.

Ревіння, яке пролунало, змусило всіх затиснути вуха руками і зіщулитися на підлозі. Раптом війнуло жахливим вихором, здійнялася віхола підхопленої ним соломи й пилюки, курява полізла в очі, засліпила. Вогонь на стіні пригас, приглушений клубами смердючої пари; він сичав, аж поки нарешті не згас остаточно.

Але це ще не був кінець. Тому що раптом гримнуло. Гримнуло страшно, але не з боку затягнутого смердючим димом occultum, а згори, з вершини сходів, від дверей. Посипалися уламки, справжній град тесаного каміння у білій хмарі тиньку і сухого розчину. Шарлей схопив Рейневана і метнувся разом із ним під аркаду сходів. Вчасно. На їхніх очах обтяжена завісами груба дошка з дверей, що падала згори, поцілила одному з переляканих дебілів просто в череп, розполовинивши його, як яблуко.

У лавині уламків згори впала людина, розкинувши навхрест руки і ноги.

“Валиться Narrenturm, - промайнуло в Рейневановій голові. - Розлітається на друзки turris fulgurata, уражена блискавицею вежа. Бідний смішний блазень падає з Вежі блазнів, яка розсипається на кавалки, летить униз, до загибелі. Це я той блазень, я падаю, лечу в провалля, на дно. Загибель, хаос і руйнування, у яких винний я сам. Блазень і божевільний, я викликав демона, розчинив пекельні брами. Я відчуваю сморід пекельної сірки...”

- Це порох... - вгадав його думку Шарлей, який зіщулився поруч. - Хтось порохом висадив двері... Рейнмаре... Хтось...

- Хтось нас звільняє! - вигукнув, вибираючись із купи щебеню, Горн. - Це порятунок! Це наші! Осанна!

- Гей, хлопці! - по-чеськи крикнув хтось згори, з боку висаджених дверей, звідки вже пробивалося денне світло і свіже морозне повітря. - Виходьте! Ви вільні!

- Осанна! - повторив Горн. - Шарлею, Рейнмаре! Виходимо, скоріше! Це наші! Чехи! Ми вільні! Далі, бігом, на сходи!

Сам він побіг першим, не чекаючи. Шарлей побіг за ним. Рейневан кинув погляд на згаслий occultum, з якого все ще піднімалася пара, на зіщулених у соломі дебілів. Поспішив на сходи, по дорозі переступивши через труп Томи Альфи, якому вибух, що розвалив двері, приніс не звільнення, а смерть.

- Осанна! - нагорі Урбан Горн уже вітав визволителів. - Осанна, братія! Здрастуй, Галада! Господи, Раабе! Тибальд Раабе! Це ти?

- Горн? - здивувався Тибальд Раабе. - Ти тут? Ти живий?

- О Господи, звичайно! То як же це?.. То це не через мене...

- Не через тебе, - втрутився названий Галадою чех із великою червоною чашею на грудях. - Я радий, Горне, бачити тебе цілим, ано. Та й кнєз512 Амброж зрадіє. Але ми напали на Франкенштейн з іншої причини. Заради них.

- Заради них?

- Заради них, - підтвердив, проштовхуючись між озброєних чехів, велетень у стьобаному акетоні, від якого він здавався ще більшим. - Шарлею. Рейнмаре. Здрастуйте.