Слава ЗСУ!

- Я знаю, хто це був.

Вони вискочили за ворота, просто в дим. Горіли і бухали полум’ям шпитальний млин і сараї навколо нього. У місті й далі били дзвони, на мурах було повно людей.

До них приєдналися наступні кінні бійці на чолі з вусанем у cuir-boully514 і кольчужному каптурі.

- Там, - вусань указав на костел, - двері до притвору вже майже зовсім вирубані! А було б що взяти! Брате Браздо! Ще три отченаші - та й було би по всьому!

- Ще два отченаші, - названий Браздою закіптюжений вказав на міські стіни, - і вони нарешті порахують, скільки нас тут насправді. Тоді вийдуть - і за настільки ж короткий час покінчать з нами. По конях, брате Велек!

Вони рвонули галопом, розбризкуючи багно і танучий сніг. Рейневан отямився вже настільки, що зміг полічити чехів, і в нього вийшло, що ті напали на Франкенштейн удвадцятьох. Він не знав, чи більше захоплюватися їхньою сміливістю і зухвалістю, чи дивуватися масштабам скоєних такою жменькою людей руйнувань: крім будівель госпісу і шпитального млина, вогонь пожирав буди фарбарів на берегах Будзувки, горіли також сараї біля моста і стодоли майже під самою Клодзькою брамою.

- До побачення! - названий Велеком вусань у cuir-boully повернувся, погрозив кулаком городянам, що зібралися на мурах. - До побачення, папісти! Ми ще сюди повернемося!

Зі стін відповіли стріляниною і криком. Криком дуже бойовим і відважним: городяни також устигли перерахувати гуситів.

* * *

Вони мчали стрімголов, абсолютно не шкодуючи коней. Хоч це й виглядало цілковитим ідіотизмом, але було, як виявилося, частиною плану. Подолавши в надзвичайно швидкому темпі близько півтори милі, вони в’їхали в покриті снігом Совині гори, за Срібну гору, де в лісовому яру на них чекали п’ятеро молодих гуситів і зміна коней. Для колишніх в’язнів Вежі блазнів знайшлися одяг і спорядження. Знайшлося також трохи часу - зокрема, на розмову.

- Самсоне! Як ти нас знайшов?

- Це було непросто, - велетень підтягнув попругу. - Після арешту ви зникли, як сон. Я намагався про щось довідатися, але дарма, бо зі мною ніхто не хотів розмовляти. Невідомо чому. На щастя, хоч вони і не хотіли розмовляти зі мною, одначе робили це при мені, не дуже бентежачись моєю присутністю. З одних чуток виходило, що вас забрали до Свидниці, з інших - що до Вроцлава. І тут мені трапився пан Тибальд Раабе, знайомий із Кромоліна. Ми не відразу зуміли домовитися, спочатку він мав мене, хе, за розумово недорозвиненого. Недоумка,

значить.

- Дайте спокій, пане Самсоне, - з легким докором промовив голіард. - Це питання ми вже обговорили, навіщо до цього повертатися? А що виглядаєте ви, перепрошую, як...

- Усі ми знаємо, - холодно перервав Шарлей, який поруч вкорочував стременний ремінь, - як виглядає Самсон. І уважно слухаємо, що було далі.

- Пан Тибальд Раабе, - дурнуватий рот Самсона скривила усмішка, - не вийшов за межі стереотипу. З одного боку, він зневажливо відмовлявся порозмовляти, з іншого - ігнорував мою присутність настільки, що розмовляв при мені. З різними людьми і про різні справи. Я швидко зорієнтувався, хто такий Тибальд Раабе. І дав йому зрозуміти, що знаю. І скільки знаю.

- Так воно і було, паничу, - голіард зніяковіло почервонів. - Ох і перелякався ж я тоді... Але все швидко... з’ясувалося...