Слава ЗСУ!

- З’ясувалося, - спокійно перебив Самсон, - що в пана Тибальда Раабе є знайомства. Серед гуситів у Градці-Кралове. Саме на них, як ви, мабуть, уже здогадуєтеся, він працював як розвідник й емісар.

- Який збіг, - Шарлей вишкірив зуби. - І який врожай на...

- Шарлею, - обірвав його Урбан Горн з-за свого коня. - Не розвивай тему... Добре?

- Ну добре, добре. Кажи далі, Самсоне. Як ти дізнався, де нас шукати?

- А це цікава річ. Кілька днів тому на постоялому дворі під Броумовом до мене підійшов молодий чоловік. Трохи дивний. Він явно знав, хто я такий. На жаль, спочатку він не міг сказати нічого, крім, цитую: “Щоб вивести в’язня з в’язниці, а з темниці - тих мешканців темряви”.

- Ісая! - вразився Рейневан.

- Атож. Глава сорок друга, стих сьомий.

- Не в цьому річ. Його так звали... Ми його так називали... І він показав вам... Вежу блазнів?

- Не скажу, щоб мене це дуже здивувало.

- І тоді, - заговорив невдовзі Шарлей з притиском і багатозначно, - гусити з Градця сміливим рейдом увірвалися в клодзьку землю, аж до розташованого за шість миль від кордону Франкенштейна, підпалили половину підгороддя, захопили госпіс божогробців і Вежу блазнів. І все це, якщо я правильно зрозумів, тільки заради нас двох. Заради мене і Рейневана. Справді, пане Тибальде Раабе, не знаю, як і дякувати.

- Причини, - кашлянув голіард, - скоро з’ясуються. Будьте терплячими, пане.

- Терплячість не належить до моїх найбільших чеснот.

- Отже, вам доведеться над цією чеснотою трохи попрацювати, - холодно сказав чех на ім’я Бразда, командир загону, який під’їхав і зупинив коня поруч із ними. - Причини, чому ми витягли вас з ями, з’ясуються, коли настане час. Не раніше.

Бразда, як і більшість чехів у загоні, носив на грудях вирізану з червоного сукна чашу. Але він був єдиним, хто прикріпив гуситський знак просто на видний на вапенроці герб - чорні перехрещені остереви на золотому полі.

- Я - Бразда з Клінштейна, з роду Роновиців, - підтвердив він здогади. - А тепер - кінець розмовам, далі в дорогу! Час підганяє. А ми на ворожій території!

- Факт, тут небезпечно, - погодився Шарлей глузливо, - носити чашу на грудях.

- Навпаки, - заперечив Бразда з Клінштейна. - Такий знак оберігає і захищає.

- Справді?

- Буде нагода, самі переконаєтеся. Нагода трапилася досить навіть швидко.

На свіжих конях загін швидко проїхав Срібний перевал, за ним, поблизу села Еберсдорф, вони напоролися на збройний почет, що складався з лицарів у важких обладунках і стрільців. Почет налічував щонайменше тридцять чоловік та їхав під червоною корогвою, прикрашеною баранячою головою, гербом Хаугвіців.

І справді, Бразда з Клінштейна мав цілковиту рацію. Хаугвіц і його люди залишалися на місці тільки до того моменту, поки не зрозуміли, з ким мають справу. Потім лицарі й арбалетники розвернули коней і дали драла таким галопом, що болото густо бризкало з-під копит.

- І що ви скажете - повернувся Бразда до Шарлея, - про знак Чаші? Діє непогано, чи не так?

Сперечатися було неможливо.