Слава ЗСУ!

* * *

Захований між баговиння стобравської заплави Рейневан зітхнув з полегшенням, ба більше, відчув гордість і навіть запишався, істинний тобі Роланд або Огер, що обдурив і залишив ні з чим орди маврів, які його переслідували. Однак гордість і самовпевненість невдовзі покинули його, позаяк спіткала його пригода зовсім не лицарська, бо трапилося із ним те, чого ніколи, якщо вірити баладам, не траплялося з Роландом, Огером, Астольфом, Ренальтом з Монтальбана чи Раулем з Камбре.

Звичайнісінько і цілком прозаїчно у нього почав накульгувати кінь,

Рейневан зліз із сідла відразу ж, як тільки відчув неправильний, збитий ритм ходи коня. Він оглянув ногу і підкову сивка, але йому нічого не вдалося з’ясувати. Тим більше - він нічого не міг зробити, а міг тільки йти, ведучи кульгаючу тварину за віжки. “Чудесно, - думав він. - Від середи до п’ятниці: одного коня я загнав, інший став кульгавим. Чудесно. Непоганий результат”.

На додачу до всього з правого, високого берега Стобрави раптом долинули посвисти, іржання, прокльони, які викрикував знайомий голос Кунца Аулока на прізвисько Киріелейсон. Рейневан затягнув коня в щонайгустіші чагарі, а тоді вхопив за храпи, щоби той, бува, не заіржав. Крики і прокльони затихнули вдалині.

“Наздогнали дівчину, - подумав він, і серце в нього впало аж у низ живота - як від страху, так і через докори сумління. - Впіймали”.

“ Не наздогнали і не впіймали, - заспокоював його розум. - Якщо й наздогнали, то хіба що її почет, і тоді переслідувачі мусили зрозуміти свою помилку. “Ніколетта” підняла їх на сміх і глум, безпечна серед своїх лицарів і слуг.”

* * *

Ніч він просидів у гущавині, клацаючи зубами й відганяючи від себе від комарів. Не змруживши очей. А може, й змруживши, але тільки на коротку мить. Мабуть, він усе-таки заснув і бачив сни, бо як же інакше він міг побачити дівчину з корчми, ту сіру, якої ніхто не помічав, ту - із перстеником калюжниці на пальці? Як же іще, якщо не в сонному маренні, вона могла до нього прийти?

“Нас уже так мало залишилося, - сказала дівчина, - так мало. Не дай себе схопити, не дай вистежити. Що не залишає сліду? Птах у повітрі, риба у воді”.

“Птах у повітрі, риба у воді.”

Він хотів її запитати, хто вона, звідки знає магічні нав’язи, чим - адже ж не порохом - викликала вибух у каміні. Хотів запитати її багато про що.

Не встиг. Прокинувся.

* * *

Ще до світанку Рейневан вирушив у дорогу. Він керувався течією ріки. Йшов десь із годину, тримаючись високих листяних лісів, аж поки внизу під ним зненацька розляглася широка ріка. Така широка, яка лише одна є в цілому Шльонську.

Одра.

* * *

Одрою йшов під вітрилом проти течії невеликий баркас, граційно здіймаючи хвилю, неначе пташка-норець, яка спритно пливе краєчком світлої мілини. Рейневан пожадливо в нього вдивлявся.

“Такі-то ви вправні, - подумав він, дивлячись, як вітер напинає вітрило баркаса, а перед носом спінюється вода. - Такі-то ви мисливці, пане Киріелейсон et consortes102? Так-то ви мене, на вашу думку, вистежили, обклавши лігво? Заждіть-но, я вам іще викину коника. Прорвуся, виберуся з вашої пастки так по-молодечому, з таким розмахом, що ви дідькові хвоста обгризете, перш ніж знову візьмете мій слід. Бо доведеться вам того сліду шукати під Вроцлавом.