Слава ЗСУ!

- З того, що й усе. З цікавості.

- Ну бо звідки ж іще, - Горн ледь підняв у посмішці кутики губів, але з його очей аж ніяк не зник підозріливий блиск. - Що ж, задовольню твою цікавість у міру своїх скромних можливостей. Поблизу Бжега, кажеш? Конрадсвальдау належить Хаугвіцам. У Янковіцах сидять Бішофсгейми, Гермсдорф - маєток Галлів... У Шенау ж, наскільки мені відомо, сидить чашник Бертольд де Апольда [8]...

- А хтось із них має доньку? Молоду, світловолосу...

- Аж так далеко, - обрізав Горн, - мої відомості не сягають. І сягати не звикли. Та й тобі цього не раджу, Ланселоте. Звичайну цікавість панове лицарі ще стерплять, але вони дуже не люблять, коли хтось занадто цікавиться їхніми доньками. І дружинами...

- Розумію.

- От і добре.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

у якому Рейневан і його супутники в’їжджають

у Стшелін у переддень Успення Діви Марії - і,

як виявилося, якраз на автодафе. Потім ті,

кому належить, вислуховують повчання

каноніка вроцлавського кафедрального собору.

Одні з більшою, інші з меншою охотою.

За селом Хекріхт, поблизу Вйонзова, порожній до цього часу тракт дещо пожвавився. Крім селянських підвід і купецьких возів, появилися кінні й озброєні люди, тож Рейневан вирішив за краще прикрити голову каптуром. За Хекріхтом дорога, яка бігла мальовничим березняком, знову спорожніла, і Рейневан полегшено зітхнув. Трохи передчасно.

Вельзевул черговий раз довів свою велику собачу мудрість. Досі він жодного разу навіть не загарчав на солдатів, які проходили повз них, зараз же, безпомилково рознюхавши наміри, пес коротким, але різким гавкотом попередив про озброєних вершників, які зненацька виїхали з березняку обабіч дороги. Він зловісно гаркнув, коли, уздрівши собаку, один із пахолків, які супроводжували лицарів, зняв зі спини арбалет.

- Гей, ви там! Стояти! - крикнув один з лицарів, молодий і поцяткований веснянками, як перепелине яйце. - Стояти, кажу! На місці!

Кінний пахолок, що їхав поруч із лицарем, встромив ступню в стремінце арбалета, спритно натягнув тятиву і наклав стрілу. Урбан Горн легкою ходою виїхав трохи вперед.

- Не надумай тільки стріляти в собаку, Нойдеку. Спершу роздивися його. І тоді зрозумієш, що ти його колись уже бачив.

- Рани Господні! - веснянкуватий затулив очі рукою, щоби захиститися від сліпучого мерехтіння березового листя, яке ворушилося під подувами вітру. - Горн? Це справді ти?

- Ніхто інший. Накажи пахолкові облишити арбалет.

- Добре, добре. Одначе пса притримай. Крім того, ми тут у справі розслідування. З погонею. Так що мушу тебе запитати, Горне, хто це з тобою? Хто їде?

- Перш за все, - холодно сказав Урбан Горн, - уточнимо от що: кого ж це ваші милості переслідують? Бо якщо крадіїв худоби, скажімо, то ми відпадаємо. З багатьох причин. Primo, у нас немає худоби. Secundo...

- Гаразд, гаразд, - веснянкуватий уже встиг роздивитися священика і рабина, зверхньо махнув рукою. - Скажи-но мені лише: ти їх усіх знаєш?

- Знаю. Цього досить?

- Досить.