Слава ЗСУ!

- Може, отруїла, може, й не отруїла, бабка надвоє ворожила, - включилася в диспут гладка міщанка в гаптованому півкожушку. - Кажуть, той попередній на смерть упився. Швець був.

- Швець - не швець, отруїла вона його, мови нема, - припечатав худий, - Там і чари які-небудь мусили бути, раз уже вона під домініканський суд підпала...

- Якщо отруїла, то так їй і треба.

- Аякже!

- Ану цитьте, - крикнув, витягаючи шию, ксьондз Ґранцішек. - Ксьондзи вирок читають, а нічого не чути.

- А навіщо чути? - уїдливо запитав Урбан Горн. - І так усе відомо. Ті, котрі на багаттях, - це haeretici pessimi et notorii130. А Церква, яка воліє кров’ю руки не бруднити, передає покарання винних brachium saeculare, світській десниці.

- Та тихо ви, я ж казав!

- Ecclesia non sitit sanguinem, - долинув з боку вогнищ розірваний вітром і приглушений гудінням юрби голос. - Церква не прагне крові і відмовляється від неї... Тож нехай суд і покарання звершить brachium saeculare, світська десниця. Requiem aeternam dona eis...131

Натовп голосно заревів. Біля багать щось відбувалося. Рейневан піднявся, але надто пізно. Кат був уже біля жінки, щось зробив у неї за спиною, ніби поправляв накинуту на шию петлю. Голова жінки упала на груди, м’яко, ніби зрізана квітка.

- Він її задушив, - тихо зітхнув ксьондз, зовсім так, ніби раніше нічого подібного не бачив. - Зламав їй шию. Тому вчителю теж. Певно, вони обоє під час слідства покаялися.

- І кого-небудь видали, - додав Урбан Горн. - А як же інакше.

Чернь підвивала і лихословила, незадоволена з ласки, виявленої вчителеві й отруйниці. Крики посилилися, коли з в’язанок хмизу бухнуло синє полум’я, бухнуло різко, вмить охопивши все багаття разом зі стовпами і прив’язаними до них людьми. Вогонь загудів, здійнявся високо, юрба під натиском жару позадкувала, через що тиснява ще більше посилилася.

- Партацтво! - крикнув цегляр. - Гівняна робота! Сухого хмизу взяли, сухого! Горить як солома!

- Воістину партацтво, - погодився худий у фетровому капелюсі. - Гусит ані писнути не встиг! Не вміють палити. От у нас, у Франконії, абат з Фульди, о, той уміє! Сам за багаттями доглядав. Колоди укладати велів так, щоб спочатку тільки ноги присмажувало, до колін, потім вище, до яєць, а потім...

- Злодій! - тонко завила захована в натовпі жінка. - Зло-о-оді-і-ій! Лови злодія!

Десь у юрмі плакала дитина, хтось награвав собі на дуді, хтось матірно кляв на чім світ стоїть, хтось сміявся, заходячись нервовим, кретинським реготом.

Багаття стугоніли вогнем, вдаряючи у людей сильними подмухами жару. Вітер повіяв у бік подорожан, доносячи гидотний, задушливий, солодкуватий запах паленого тіла. Рейневан прикрив ніс рукавом. Ксьондз Ґранцішек закашлявся. Дороті дим встав поперек горла. Урбан Горн сплюнув, немилосердно скривившись. Однак усіх шокував рабин Хірам. Єврей вихилився з воза, і його настільки ж різко, наскільки й щедро знудило - на прочанина, на цегляра, на міщанку, на франконця, а також і на всіх інших, хто виявився поблизу. Навколо відразу ж стало просторо.

- Вибачте мене... - ледве зміг проговорити рабин між кількома черговими спазмами. - Це ніяка не політична демонстрація. То звичайна блювота...