Слава ЗСУ!

* * *

- Gloria in excelsis Deo159,- заспівав канонік Отто Беесс, опускаючи складені долоні і схиляючи голову перед вівтарем. – Et in terra pax hominibus bonae voluntatis160...

Диякони стояли обабіч нього, стишеними голосами приєднуючись до співу. Отто Беесс, препозит вроцлавсь-кого капітулу, який правив месу, продовжував механічно, рутинно. Думками він був деінде.

Laudamus te, benedicimus te, adoramus te,

glorificamus te, gratias agimus tibi161…

“Убили клірика Гвіберта Банча. Серед білого дня. У центрі Вроцлава. А єпископ Конрад, який припинив розслідування у справі вбивства Петерліна фон Беляу, розслідування у справі свого секретаря, напевне, також припинить. Не знаю, що тут відбувається. Але треба подбати про власну безпеку. Ніколи, за жодних обставин не давати приводу або нагоди. І не дати заскочити себе зненацька”.

Спів здіймався аж до високого склепіння вроцлавського кафедрального собору.

Agnus Dei, Filius Patris,

qui tollis peccata mundi, miserere nobis;

Qui tollis peccata mundi,

Suscipe deprecationem nostram162…

Отто Беесс став навколішки перед вівтарем.

“Сподіваюся, - подумав він, осіняючи себе хрестом, - сподіваюся, що Рейневан устиг... Що він уже в безпеці... Дуже сподіваюся...”

- Miserere nobis...

Меса тривала.

* * *

Чотири вершники галопом промчали через роздоріжжя, поруч із кам’яним хрестом, одною із численних у Шльонську пам’яток злочину і каяття. Вітер шмагав, дощ сік, багно летіло з-під копит. Кунц Аулок, на прізвисько Киріелейсон, вилаявся, мокрою рукавицею стираючи воду з обличчя. Сторк із Торговиць підтримав його ще бруднішою лайкою з-під промоклого до нитки каптура. Вальтерові де Барби і Сибекові з Кобиляглови вже не хотілося навіть лаятися. Учвал, думали вони, скоріше, якомога скоріше під який-небудь дах, у яку-небудь корчму, де тепло і сухо, і де є підігріте пиво.

Багно бризнуло з-під копит, заляпуючи і так уже заляпану накриту плащем фігуру, що зіщулилася під хрестом. Жоден із вершників не звернув на неї уваги.

Рейневан також навіть не підвів голови.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,

у якому з’являється Шарлей.

Пріор стшегомського монастиря кармелітів був худий як скелет; статура, суха шкіра, недбало виголена щетина і довгий ніс робили його схожим на обскубану чаплю. Коли він дивився на Рейневана, то примружував очі, а коли знов брався читати листа від Отто Беесса, то підносив листа до носа на відстань двох дюймів. Кістляві й сині руки тремтіли, губи раз у раз перекошував біль. Проте пріор але ніяк не був старим. Це була хвороба, з якою Рейневан зустрічався не раз, хвороба, що підточує, наче проказа, з тією лише різницею, що невидимо, зсередини. Хвороба, проти якої безсилі були будь-які ліки і трави, з якою могла впоратися тільки найсильніша магія. Та що з того, що могла? Адже навіть якщо хтось і знав, як лікувати, то й так не лікував, бо часи були такі, що зцілений міг донести на лікаря.