Слава ЗСУ!

Вони минали широку смугу приміських городів, потім пройшли повз капличку і шпиталь Святого Миколая. Рейневан знав, що притулок утримують йоанніти, знав також, що в Стшегомі міститься командорія ордену. Він одразу згадав князя Кантнера та його наказ їхати в Малу Олесницю. І почав непокоїтися. Його могли вважати якось пов’язаним з йоаннітами, а отже, дорога, якою він їхав, не була дорогою переслідуваного вовка; він сумнівався, що канонік Отто Беесс схвалив би такий вибір. У цей момент Шарлей уперше довів свою проникливість. Або настільки ж рідкісне вміння читати думки.

- Немає причин, щоби переживати, - сказав він легко і весело. - У Стшегомі понад дві тисячі жителів, ми зникнемо серед них як бздина в завірюсі. Крім того, ти під моєю опікою. Як-не-як, а я узяв зобов’язання.

- Весь час, - відповів Рейневан після довгої паузи, яка знадобилося йому, щоби охолонути, - весь час я намагаюся зрозуміти, що для тебе значить таке зобов’язання.

Шарлей широко посміхнувся, показавши білі зуби збиральницям льону, які крокували їм назустріч, - гожим дівкам у дуже розхристаних сорочках, що відкривали чимало спітнілих і запилюжених принад. Дівок було кільканадцять, а Шарлей шкірився до кожної по черзі, так що Рейневан утратив надію почути відповідь.

- Твоє запитання, - застав його зненацька демерит, відриваючи очі від кругленьких сідничок останньої зі збиральниць, які дрібно дрижали під мокрою від поту сорочкою, - мало філософський характер. А на такі я не звик відповідати у тверезому стані. Але обіцяю, що відповідь ти одержиш ще до заходу сонця.

- Не знаю, чи дочекаюся. Чи ще до того часу не згорю від цікавості.

Шарлей не відповів, зате прискорив ходу так, що Рейневанові довелося змусити коня піти легким клусом, тому вони швидко опинилися під Свидницькою брамою. За нею ж, за громадою брудних прочан і покритих виразками жебраків, які сиділи навпочіпки в тіні, уже був Стшегом, з його вузькими, багнистими, смердючими та заюрмленими людьми вулицями.

Куди б та із якою метою не вела їхня дорога, Шарлей її знав, тому що був провідником упевненим і без жодних вагань. Вони пройшли вуличкою, де торохтіло стільки кросен, що вона, поза сумнівом, називалася Ткацькою або Сукенничою. Незабаром вони опинилися на невеликій площі, над якою височіла вежа костелу. Площею, як можна було здогадатися, судячи з вигляду та запаху, недавно проганяли худобу.

- Подивись-но, - сказав Шарлей, зупиняючись. - Костел, корчма, бордель, а якраз посередині між ними купка лайна. Оце парабола життя людського.

- А мені здавалося, - Рейневан навіть не посміхнувся, - що ти на тверезу голову не філософствуєш.

- Після тривалого періоду абстиненції, - Шарлей упевненою ходою увійшов у завулок, прямуючи до прилавка, заставленого бочівками і кухлями, - я п’янію від самого лише запаху доброго пива. Гей, чоловіче добрий! Подай-но білого стшегомського! З пивниці. Будь ласкавий заплатити, хлопче, позаяк, як сказано у Святому Письмі, argentums et aurum non est mihi170.

Рейневан пирснув, та все ж кинув на прилавок кілька гелерів.

- То чи дізнаюсь я нарешті, які справи привели тебе сюди?

- Дізнаєшся. Але тільки після того, як щонайменше три ці справи я вип’ю.

- А потім? - насупив брови Рейневан. - Отой тільки що згаданий бордель?