Слава ЗСУ!

– Фантазерка твоя напарниця, лякає тебе. Може й мене до тебе підіслали? – зіронізував. – Годі про дурне, – їдьмо святкувати! А взагалі, моє запрошення залишається в силі: переїзди до мене. Хочеш, – знімемо більшу квартиру.

Не надав я тому випадку з Марією ніякої ваги, – сприйняв за принагідний привід трохи дошкулити мені за ті кілька днів нашої розлуки, коли ні разу не побачились.

Наступного дня, як завжди, обідав у кафе. Людей набралось чимало і тільки й зміг сказати Марії, що завтра о другій зустрічаємось у мене вдома. А наприкінці роботи спало мені на думку, як додатково заохотити Марію поселитись нам укупі. Об\'їздив кілька гарних кварталів і знайшов невеликий ошатний будиночок, що здавався. На клаптику землі біля нього Марія змогла б потішити душу – насадити квіти, влаштувати грядку. Куди краще, ніж квартира в багатоповерховому будинку.

Вранці на мене чекала несподіванка. Машина не завелась – відколи слід було поміняти акумулятора! Недоречна прикрість дещо змінила мої плани. Перше, ніж вертатись на другу годину додому, зайшов до магазина придбати акумулятора.

Стояв із пакунком на тротуарі, виглядав таксі, коли поруч загальмувала відкрита машина.

– Привіт! Як життя?

За кермом сидів знайомий хлоп\'яга, із яким, ще підлітками, мешкали в сусідніх будинках. Чував про нього, що вдарився в брудний бізнес, в сутенерство чи щось подібне. Дві дівчини з ним у машині, – як то кажуть, явно не з вищого кола, – наводили на думку про правдивість подібних чуток.

– То як справи? – бадьорився він.

– Чудово! Ось, таксі ловлю.

– Таксі? А куди тобі?

Я назвав свою адресу.

– Підкинемо, дівчатка, приятеля? Сідай, вважай – нам по дорозі.

Доки я біля свого будинку виймав із багажника акумулятора, він поцікавився, чим заробляю гроші, й, дізнавшись, вигукнув:

– На ловця й звір біжить! Слухай, подзвони мені, – дещо треба обмізкувати, – і дав свою візитку.

Відніс я акумулятора до своєї машини й піднявся додому. Марія ще не приходила. Тим-то, аби не марнувати часу, перевдягнувся й подався міняти акумулятора. Доки марудився з ним, Марія не появилась. 0 третій мене це стурбувало – не в її звичці настільки спізнюватись. О пів на четверту подумав, що, можливо, мусила когось підмінити на роботі. Зателефонував туди, але намарно. Почекав ще з півгодини, і поїхав до неї додому. І там її не знайшов.

Якесь сьоме чуття підказувало мені: щось негаразд. І не знав, що діяти. Може, захворіла й пішла до лікарні? Зустріла когось знайомого? Розповідала ж, що приїхала сюди ще з двома дівчатами з їхнього містечка. Однак, подзвонила б, пояснила, попередила... Хіба-що нещасний випадок...

Обдзвонив лікарні й пункти невідкладної допомоги. Ніхто схожий у них не з\'являвся. Знову з\'їздив до неї на квартиру – не поверталась. Залишалось чекати. Якщо не обізветься, не з\'явиться завтра в кафе, – доведеться звертатись до поліції, вони починають розшук через добу після зникнення.

Наступного ранку поїхав до Марії з важким серцем – удома її не було. Діждався, доки відчинилось кафе, зайшов, сів за столика. До мене підійшла напарниця Марії:

– Уперше бачу вас тут вранці!

– Кави схотілось...