Слава ЗСУ!

– Зараз принесу!

Я роздивився довкола: де ж Марія? Та ось у залі з\'явилась і друга офіціантка і в мене затерпло все тіло – не Марія!

Знав, що в наші стосунки Марія нікого не втаємничувала, тому, коли її напарниця принесла каву, запитав якомога байдуже:

– А що, Марія сьогодні не працює?

– Ні, вчора розрахувалась. Он та, новенька, замість неї.

– Звільнилась? І що ж?

– В якому розумінні?

– Ну, знайшла кращу роботу?

– Не знаю. Сказала – перебирається до іншого міста, нібито подруга підшукала їй вигіднішу роботу.

– До якого міста?

– Ох і цікавий ви! Може, через того типа, що недавно чіплявся до неї...

То було щось несосвітенне. Не вкладалось у моє розуміння. Що сталося?

Я кинувся знову до неї додому. Зачинено! Розшукав домовласника. Він сказав, що вона вже не наймає квартиру, вчора виїхала.

Голова йшла обертом, почувався, як після автокатастрофи. Поїхав на роботу. Рука все тягнулась перевіряти мобілку – чи працює? Не може ж бути, щоб навіть не подзвонила! Усе, що відбувалось, виглядало суцільною нісенітницею, не піддавалось поясненню. Жевріла надія: чому б цій нісенітниці відповідним чином і не розв\'язатись – повернусь додому, а Марія чекає на мене.

Зателефонував до своєї квартири. Байдужі гудки в трубці. Але химерне моє сподівання не давало всидіти на місці. Сказав, що нездужаю і помчав додому.

В оселі пусто. Стривай, могла ж учора прийти раніше, залишити записку! Оглянув усе в кімнаті, кухні, ванні – нічого... Механічно обмацав кишені піджака на вішалці, якого носив останнім часом, перебрав усі папірці, неначе вони могли дати якусь відповідь. На одному з них був записаний незнайомий телефон. Чий це? Згадав! Це ж Марії залишив той зальотник у кафе... Засунув папірці назад до кишені.

Вештався кімнатою, ввімкнув телевізора. Згадував, згадував: чи не розповідала мені, де влаштувались дівчата, із котрими приїхала? Ні, пам\'ять нічого не підказувала. А тим часом щось не давало мені спокою, неначе не зауважив чогось украй важливого, завдяки чому відкрився б логічний зв\'язок подій, і зміг би розмотати цей клубок. Але ніяк не давалось мені збагнути, що проминуло мою увагу. Дратувався на себе, мозок закипав од зусиль пригадати, прорахувати все, що сталося за минулі дні, віднайти причину її вчинку...

Підійшов до вішалки, знову вивернув кишені піджака, знайшов той номер телефону, що передала мені Марія. Мертві цифри, нічого не підказують... Несамохіть перебрав інші папірці. Ось візитка, яку дав учора мій давній знайомий... Чимось вона збентежила мене і я співставив обидва клаптики паперу: той самий номер телефону!

Гарячково міркував: ну, то й що з того? Так, це він її «клеїв». Ниточка, зв\'язок подій? Який? Що з цього випливає? Що: кинула, не вагаючись ні на мить, мене й побігла до нього підряджатись у шльондри? Дурня! Інше щось, інше... Інше...

На цьому був край, моя уява відмовлялась давати хоч якесь достовірне пояснення тому, що сталось.

Заснув я пізно, задуривши голову кількома бляшанками пива. Наснилося мені щось жаске і з переляку прокинувся. І напрочуд чітко вималювалося перед внутрішнім зором: ось мене підвозять у машині з дівчатами до мого будинку, виходжу, розмовляю з тим звідником, виймаю з багажника його машини якийсь пакунок він щось дає мені (здалека не розгледиш), плескає по-дружньому по плечу... І все це ,наближаючись до мого будинку, спостерігає Марія! І, раптом, її осяває страшний, безглуздий здогад: я з тим звідником-сутенером – спільники!