Слава ЗСУ!

— Стікаю кров’ю…

Ґеральт стягнув кубрак і відірвав рукав від сорочки. Вістря стріли проїхалося Любистку над вухом, залишивши паскудний, аж до скроні, розтин. Поет час від часу притискав до рани тремкі руки й манжети. Очі його були шаленими. Відьмак зрозумів, що перед ним людина, якій уперше у житті завдали болю і рану. Яка вперше у житті побачила власну кров у такій кількості.

— Уставай, — сказав він, нашвидкуруч і абияк обкручуючи голову трубадура рукавом сорочки. — То нічого, Любистку, то просто подряпина… Вставай, мусимо звідси завіятися…

Нічна битва на лугах кипіла, брязкіт заліза, іржання коней і крики набирали силу. Ґеральт швидко схопив двох нільфгардських коней, але потрібним виявився лише один. Любисток зумів устати, але відразу знову важко гепнувся, застогнав, захлипав. Відьмак його підвів, ривком привів до тями, запхав на сідло. Сам сів ззаду й погнав коня. На схід, де вище блідо-голубої смуги світанку, вже видної на небі, висіла найяскравіша зірка сузір’я Семи Кіз.

***

— Скоро світатиме, — сказала Мільва, дивлячись не на небо, а на блискучу поверхню річки. — Соми надто вже білорибиць гонять. А від відьмака та Любистка анє слуху, анє духу. Ох, чи нє зірвав би усю справу Регіс…

— Не буди лиха, — буркнув Кагір, поправляючи попругу буро-червоного, якого він знову отримав у своє розпорядження.

— Тьфу-тьфу… Алє ж бо як-то воно отак усе йде… Хто із Цірі тою вашою зіткнеться, то наче голову під сокиру кладе… Нещастя та дівчина приносить… Нещастя і смерть…

— Сплюнь, Мільво.

— Тьфу-тьфу, цур йому та пек… Алє ж холодно, аж трясе мене… І пити хочеться, а у річці біля берега я знову труп гниючий бачила… Брр… Якось млосно мені… Чи не зблюю…

— Тримай, — Кагір подав фляжку. — Напийся. І сядь ближче до мене, зігріємося.

Ще один сом ударив на мілководді у стайку верховодок, та розприснулася поверхнею сріблястим градом. У місячній смузі промайнула летюча миша чи нетопир.

— Хто то може знати, — у задумі пробурмотіла Мільва, притулившись до плеча Кагіра, — шо воно завтра буде? Хто через річку перейде, а хто у землі спочине?

— Буде, що бути має. Жени ті думки.

— Не боїсся?

— Боюся. А ти?

— Мені млосно.

Вони довго мовчали.

— Скажи мені, Кагіре, коли ти із Цірі тією зустрівся?

— Уперше? Три роки тому. Під час битви за Цінтру. Я вивіз її з міста. Знайшов її, оточену пожежею з усіх боків. Їхав я крізь вогонь і дим, тримаючи її в обіймах, а вона й сама була наче полум’я.

— І що?

— Неможливо втримати полум’я у руках.

— Якщо то нє Цірі у Нільфгарді, — сказала вона після довгого мовчання, — то хто тоді?

— Не знаю.

***

Дракенборг, реданський форт, перетворений на табір для інтернування ельфів й інших бунтівних елементів, мав свої понурі традиції, створені за три роки його функціонування. Однією з таких традицій було вішання на світанку. Другою було збирати приречених на смерть у великій спільній камері, звідки із першим промінням сонця їх відправляли під шибеницю.

Приречених збирали у камері по кільканадцять, а щоранку вішали двох, трьох, інколи — чотирьох. Інші чекали своєї черги. Довго. Інколи тиждень. Тих, хто чекав, у таборі звали Веселиками. Бо атмосфера у камері смерті завжди була веселою. По-перше, до їжі подавали в’язням кисле й дуже розведене вино, що на табірному жаргоні звалося «Витриманий Дійкстра», бо не було секретом, що передсмертний напій подавався приреченим за особистим наказом шефа реданської розвідки. По-друге, з камери смертників нікого вже не брали на допити до зловісної підземної Пральні, а стражникам не можна було знущатися з в’язнів.

Тієї ночі із традиціями також усе було гаразд. У камері, зайнятій шістьма ельфами, одним напівельфом, одним половинчиком, двома людьми й одним нільфгардцем було весело. «Витриманого Дійкстру» солідарно зливали у бляшану миску й хлебтали без допомоги рук, бо ж такий спосіб давав найбільші шанси хоча б легкого запаморочення від розведеного трунку. Тільки один з ельфів, скойа’таель з розбитої командо Йорвета, недавно міцно скатований у Пральні, зберігав спокій і серйозність, зайнятий вишкрібанням на колоді стіни напису «Свобода або смерть». Подібних написів на колодах виднілося кількасот. Інші приречені, також згідно з традицією, співали по колу гімн Веселиків, анонімну, складену у Дракенборзі пісню, чиї слова кожен із в’язнів учив у бараках, вслухаючись ночами у звуки, що долинали з камери смерті, й знаючи, що колись і йому доведеться виступити у тому хорі.

Гопки грає на мотузці