Слава ЗСУ!

Кельпі йде. Наступні двері.

Іола Друга й Еурнейд, у кожушках, із вузликами, крокують промерзлим засніженим гостинцем. Небо темно-синє.

Наступні двері.

Іола Перша стоїть навколішки перед олтарем. Поряд із нею — мати Неннеке. Обидві дивляться, обличчя їх скривлене гримасою жаху. Що вони бачать? Минуле чи майбутнє? Правду чи неправду?

Над ними обома — над Неннеке та Іолою — руки. Простягнуті у жесті благословення руки жінки із золотими очима. У намисті жінки діамант, що світиться, наче вранішня зірка. На плечі її — кіт. Над головою жінки — сокіл.

Наступні двері.

Трісс Мерігольд підтримує своє красиве каштанове волосся, яке шарпає і плутає вітер. Від вітру немає втечі, від вітру ніщо не заслонить.

Не тут. Не на вершині гори.

На гору входить довга, безкінечна шеренга тіней. Постаті. Йдуть поволі. Деякі повертають до неї обличчя. Знайомі обличчя. Весемір. Ескель. Ламберт. Коен. Ярпен Зігрін і Полі Дальберг. Фабіо Сахс… Ярре… Тіссая де Фрьес.

Містле…

Ґеральт?

Наступні двері.

Йеннефер, закута у ланцюги, прикріплені до вологих стін підвалу. Долоні її — одна суцільна маса засохлої крові. Чорне волосся збите і розчухране… Губи розбиті і спухлі… Але у фіолетових очах усе ще не згашена воля до битви й опору.

— Матусю! Тримайся! Витримай! Я йду тобі на допомогу!

Наступні двері. Цірі відвертає голову. Із прикрістю. Зі зніяковінням.

Ґеральт. І зеленоока жінка із чорним, коротко стриженим волоссям. Обоє голі. Зайняті, поглинуті собою. Розкішшю, яку вони одне одному дарують.

Цірі опановує горло, стиснуте адреналіном, підганяє Кельпі. Копита стукають. У темряві пульсують шепоти.

Наступні двері.

Вітаю, Цірі.

— Висогото?

Я знав, що тобі вдасться, смілива панно. Моя мужня Ластівко. Вийшла без шкоди?

— Я їх перемогла. На льоду. Мала для них несподіванку. Ковзани твоєї доньки…

Я мав на думці психічну шкоду.

— Я стримала помсту… Не вбила усіх… Не вбила Пугача… Хоча то він мене поранив і знівечив. Опанувала я себе.

Я знав, що ти переможеш, Сіреаель. І що ти увійдеш до вежі. Я ж про це читав. Бо те вже було описано… Все те вже було описано. Знаєш, що дає вчення? Уміння користатися з джерел.

— Як це можливо, що ми розмовляємо… Висогото… Чи ти…

Так, Цірі. Я помер. А, не важливо! Важливішим є те, чого я довідався, що знайшов… Я вже знаю, куди поділися втрачені дні, що сталося у пустелі Корат, яким чином ти зникла з очей погоні…

— І яким чином я увійшла до цієї вежі, так?

Старша Кров, яка тече у твоїх венах, дає тобі владу над часом. І над простором. Над вимірами і сферами. Ти зараз Володарка Світів, Цірі. Маєш потужну Силу. Не дозволь, аби її у тебе відібрали й використали у власних цілях злочинці й безчесні люди…

— Не дозволю.

Прощавай, Цірі. Прощавай, Ластівко.

— Прощавай, Старий Вороне.

Наступні двері. Сяйво, сліпуче сяйво.

І пронизливий запах квітів.

* * *

Над озером лежала імла, легенькі, наче пух, випари, які швидко розганяв вітер. Поверхня води була гладенькою, наче дзеркало, на зелених килимах плаского листя латаття біліли квіти.

Береги тонули у зелені та цвітінні.

Було тепло.

Була весна.

Цірі не дивувалася. Як би вона могла дивуватися? Адже зараз усе було можливим. Листопад, лід, сніг, змерзла земля, осип каміння на пагорбі, що їжачився бадиллям, — це було там. А тут є тут, тут стрімка базальтова вежа із зубчастою верхівкою відбивалася у зеленій, всіяній білими квітами воді озера. Тут є травень, бо саме у травні квітне дика троянда й черемха.

Хтось поблизу грав на флейті чи сопілці, награвав веселу танцювальну мелодійку.

На березі озера, передніми ногами у воді, стояли, п’ючи, двоє білосніжних коней. Кельпі форкнула, вдарила копитом у скелю. Тоді коні підвели голови й ніздрі, що обтікали водою, а Цірі голосно зітхнула.

Бо то були не коні, а єдинороги.

Цірі не дивувалася. Зітхала від повітря, не від здивування.

Мелодію було чути дедалі виразніше, вона долинала з-за усіяних білими квіточками кущів черемхи. Кельпі рушила у той бік сама, без жодного кваплення. Цірі проковтнула слину. Обидва єдинороги, нерухомі, наче статуї, дивилися на неї, відзеркалюючись у рівній, наче люстро, поверхні вод.

За кущем черемхи на круглому камені сидів світловолосий ельф із трикутним обличчям і величезними мигдалевими очима. Грав, уміло перебираючи пальцями по отворах флейти. Хоча бачив Цірі і Кельпі, хоча дивився на них, грати не переставав.

Білі квіточки пахли; із черемхою з настільки інтенсивним запахом Цірі не зустрічалася ніколи у житті. І нічого дивного, подумала вона абсолютно притомно, у світі, у якому я досі жила, черемха просто пахне інакше.