Слава ЗСУ!

Геральт, притримуючи великим пальцем олов'яну кришку графина, налив собі вина, відсьорбнув, відкинувся на спинку стільця. Він дивився на чудовиська посміхаючись, і усмішка була винятково паскудною.

— Та-а-ак,— протягнув Нівеллен, длубаючи пазуром в куточку пащі.— Треба визнати, ти вмієш відповідати на запитання, не розкидаючись словами. Цікаво, як ти впораєшся з наступним? Хто тобі за мене заплатив?

— Ніхто. Я тут випадково.

— А не брешеш?

— Я не звик брехати.

— А до чого звик? Мені розповідали про відьмаків. Я запам'ятав, що відьмаки викрадають маленьких дітей, яких потім начиняють чарівними травами. Хто виживе, стає відьмаком, чарівником з нелюдськими здібностями. Їх учать убивати, викорінюють у них усілякі людські почуття й рефлекси. З них роблять чудовиськ, мета яких знищувати інших чудовиськ. Я чув, балакали, уже настав час почати полювання на відьмаків, тому як чудовиськ стає усе менше, а відьмаків — усе більше. Покуштуй куріпку, доки зовсім не охолола.

Нівеллен взяв із блюда куріпку, цілком запхав у пащу й зжував, немов сухарик, хрумтячи кісточками.

— Мовчиш?— запитав він невиразно, проковтуючи пташку.— Що зі сказаного правда?

— Майже нічого.

— А брехня?

— Те, що чудовиськ усе менше.

— Факт, їх чимало,— вискалився Нівеллен.— Представник їх саме сидить перед тобою й роздумує, чи правильно зробив, запросивши тебе. Мені одразу не сподобався твій цеховий знак, гостю.

— Ти — ніяке не чудовисько, Нівеллене,— сухо сказав відьмак.

— А, холера, щось новеньке. Тоді хто ж я, по-твоєму? Журавлинний кисіль? Клин диких гусаків, що тягнеться до півдня тужливим листопадовим ранком? Ні? То, може, я — свята безвинність, загублена біля струмка сисястою донькою мірошника? Га? Геральте? Ну скажи, хто я такий? Невже не бачиш — я увесь аж трясуся з цікавості?

— Ти не чудовисько. Інакше б не зміг доторкнутися до цієї от срібної тарілки. І вже в жодному разі не взяв би в руку мій медальйон.

— Ха!— гаркнув Нівеллен так, що язички полум'я свічок на мить лягли горизонтально.— Сьогодні явно день розкриття страшних секретів! Зараз я довідаюся, що вуха в мене виросли, тому що я ще в дитинстві не любив вівсянки на молоці!

— Ні, Нівеллене,— спокійно сказав Геральт.— Це — результат пристріту. Певен, ти знаєш, хто навів на тебе вроки.

— А якщо й знаю, то що?

— Вроки можна зняти. І досить часто.

— Ти як відьмак, зрозуміло, умієш їх знімати. Досить часто?

— Умію. Бажаєш спробувати?

— Ні. Не бажаю.

Чудовисько розкрило пащу й вивісило червоний язичище довжиною у дві п'яді.

— Ну що, розгубився?

— Розгубився,— зізнався відьмак.

Чудовисько зареготало, відкинулося на спинку стільця.

— Я знав, що розгубишся. Налий собі ще, сядь зручніше. Розповім тобі всю цю історію. Відьмак не відьмак, а очі в тебе не злі. А мені, бач, приспічило побалакати. Налий собі.

— Уже ж нема чого наливати.

— Дідько,— відкашлялося чудовисько, потім знову репнуло лапою по столу. Поруч із двома порожніми графинами невідомо звідки взявся великий глиняний глечик у вербовій обплітці. Нівеллен зірвав іклами воскову печатку.

— Як ти, мабуть, помітив,— почав він, наповнюючи кубки,— округа досить безлюдна. До найближчих людських поселень йти та йти. Тому як, розумієш, татуньо й дідуньо у свій час особливою любов'ю ні у сусідів, ні в проїжджих купців не користувалися. Кожний, хто сюди завертав, у найкращому разі прощався з майном, якщо татуньо убачав його з вежі. А кілька ближніх селищ згоріли, тому як татуньо, бач, вирішив, що вони затримують оброк. Мало хто любив мого татуня. Крім мене, зрозуміло. Я страшно плакав, коли одного разу на возі доставили те, що залишилося від мого татуня після удару дворучним мечем. Дідуньо в ту пору вже не розбійничав, тому що з того дня, як дістав по черепушці залізним морґенштерном, моторошно заїкався, пускав слину і рідко коли встигав вчасно добігти до вбиральні. Вийшло, що мені як спадкоємцю випало очолити дружину.

— Молодий я тоді був,— продовжував Нівеллен.— Прямо молокосос, так що хлопці із дружини миттю мене обкрутили. Командував я ними, як розумієш, не краще, як, скажімо, порося вовчою зграєю. Незабаром почали ми витворяти таке, чого татуньо, будь він живий, ніколи б не допустив. Опускаю деталі, переходжу відразу до суті. Одного разу відправилися ми аж під самий Гелібол, що під Миртом, і пограбували храм. На додачу до всього була там ще й молоденька жричка.

— Що за храм, Нівеллене?

— Біс його знає. Але, видно, кепський був храм. Пам'ятаю, на вівтарі лежали черепи й маслаки, горів зелений вогонь. Смерділо, аж страх! Але ближче до справи. Хлопці притисли жричку, стягли з неї одежинку, а відтак сказали, що мені пора вже стати чоловіком. Ну, я й став, дурний шмаркач. У процесі становлення жричка плюнула мені в морду й щось викрикнула.

— Ну?

— Що я — чудовисько в людській шкірі, що буду чудовиськом із чудовиськ, щось про любов, про кров, не пам'ятаю. Кинжальчик маленький такий був у неї, здається, захований у зачісці. Вона покінчила із собою, і отут… Чкурнули ми звідти, Геральте, так що заледве коней не загнали. Ні. Кепський був храм…