Слава ЗСУ!

— Продовжуй.

— Далі було так, як сказала жричка. Доби через дві прокидаюся ранком, а слуги, як мене побачили, у вереск і драла! Я до дзеркала… Розумієш, Геральте, запанікував я, скоївся зі мною якийсь припадок, пам'ятаю, як крізь туман. Коротше кажучи, трупи. Декілька. Хапав усе, що тільки під руку попадало, і раптом став страшно сильним. А будинок допомагав як міг: ляскали двері, літали по повітрю предмети, метався вогонь. Хто устиг, утік: тітонька, кузина, хлопці із дружини, та що там — навіть собаки п'ятами накивали, виючи й підтискаючи хвости. Утекла моя кішечка Ненажерочка. Зі страху удар хватив навіть тітоньчиного папугу. І от залишився я один, ревучи, виючи, психуючи, розносячи дощенту все що траплялось, а найперше дзеркала.

Нівеллен замовчав, зітхнув, шаснув носом і продовжував:

— Коли приступ пройшов, було вже пізно що-небудь робити. Я залишився один. Нікому не міг пояснити, що в мене змінилася тільки зовнішність, що, хоч і в жахливому образі, я залишився як і раніше усього лиш дурним пацаном, що ридає у порожньому замку над тілами вбитих слуг. Затим прийшов моторошний страх: от повернуться ті, що врятувалися, і прикінчать мене, перш ніж я встигну розтлумачити. Але ніхто не повернувся.

Виродок замовчав, витер ніс рукавом.

— Не хочеться згадувати ті перші місяці, Геральте. Ще й сьогодні мене трясе. Давай ближче до справи. Довго, дуже довго сидів я в замку, як миша під мітлою, не висуваючи носа знадвору. Якщо хто-небудь з'являвся — а траплялося це рідко,— я не виходив, велів будинку ляснути кілька раз ставнями або гаркав через ринву, і цього зазвичай вистачало, щоб за відвідувачем тільки курява здійнялася. Але от одного разу визирнув я у вікно й бачу, як ти думаєш, що? Якийсь товстун зрізує троянди із тітоньчиного куща. А належно тобі знати, що це не бозна що, а блакитні троянди з Назаїру, саджанці привіз ще дідуньо. Злість мене взяла, вискочив я у двір. Товстун, як тільки добув голос, який втратив, побачивши мене, проверещав, що хотів всього лише взяти кілька квіток для доні, і благав простити його, дарувати життя й здоров'я. Я вже зібрався було виставити його за головні ворота, але отут кольнуло мене щось, і згадав я казку, яку колись розповідала Леніка, моя нянька, стара тетеря. До дідька, подумав я, наче ж гарні дівчата можуть перетворити жабу в принца або навпаки, так, може… Може, у цій брехні є зерно правди, якась можливість… Підстрибнув я на два сажні, заричав так, що дикий виноград посипався зі стіни, і гаркнув: «Дочка або життя!» Нічого кращого в голову не прийшло. І отут купець — а це був купець — кинувся в плач, потім зізнався, що його донечці всього вісім рочків. Ну смішно, а?

— Ні.

— От і я не знав, сміятися мені або плакати над своєю паскудною долею. Шкода мені стало купця, дивитися було несила, як він трясеться, запросив його в будинок, почастував, а на прощання насипав у мішок золота й камінців. А належно тобі знати, що в підвалах, ще з татуньових часів, залишалося багато добра, я не дуже-то знав, що з ним робити, так що міг дозволити собі широкий жест. Купець просяяв, дякував, аж усього себе обплював. Видно, десь похвалився своєю пригодою, тому що не пройшло й двох місяців, як прибув сюди інший купець. Прихопив великий мішок. І дочку. Теж не малу.

Нівеллен витягнув ноги під столом, потягнувся так, що затріщав стілець.

— Ми швиденько домовилися з торгашем. Вирішили, що він залишить мені доню на рік. Довелося допомогти йому закинути мішок на мула, сам би він не впорався.

— А дівчина?

— Спочатку, бачивши мене, непритомніла, думала, я її з’їм. Але через місяць ми вже сиділи за одним столом, базікали й робили довгі прогулянки. Але хоч вона була цілком мила й напрочуд розумна, язик в мене заплітався, коли я з нею розмовляв. Розумієш, Геральте, я завжди торопів перед дівчатами, наді мною потішалися навіть дівки із хліва, ті, у яких вічно ноги в гної і яких наші дружинники крутили як хотіли, і так, і сяк, і навпаки. Так навіть вони з мене сміялися. Чого ж чекати тепер, думав я, з отакою мордою? Я навіть не зважився сказати їй, навіщо так дорого заплатив за один рік її життя. Рік цей тягся, як сморід за народним ополченням і, нарешті, з'явився купець і забрав її. Я ж з розпачу замкнувся в будинку й кілька місяців не зважав ні на яких гостей з дочками. Але після року, проведеного в товаристві купцевої донечки, я зрозумів, як важко, коли нікому слова мовити.— Виродок видав звук, що мав означати зітхання, але котрий пролунав як гикавка.

— Наступну,— продовжив він трохи згодом,— звали Фенне. Маленька, шустра, балакуча, наче корольок, тільки що без крилець. І зовсім не боялася мене. Одного разу, якраз була річниця моїх пострижин, упилися ми медовухи й… хе, хе. Я відразу вискочив з-під перини й до дзеркала. Зізнаюся, був я збентежений і засмучений. Морда залишилася якою була, може, трішки поглупіла. А ще кажуть, що у казках — народна мудрість! Хрін ціна такої мудрості, Геральте! Ну, Фенне скоренько постаралася, щоб я забув про свої печалі. Весела була дівчисько, кажу тобі. Знаєш, що придумала? Ми на пару лякали непрошених гостей. Уяви собі: заходить такий тип у двір, оглядається, а отут з ревінням вилітаю я рачки. А Фенне, зовсім без нічого, сидить у мене на зашийкові й сурмить у дідунів мисливський ріг!