Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

Нівеллен затрясся від сміху, блиснувши білизною іклів.

— Фенне,— продовжував він,— прожила в мене цілий рік, потім повернулася в родину з великим приданим. Примудрилася вийти заміж за якогось шинкаря, вдівця.

— Продовжуй, Нівеллене. Це цікаво.

— Справді?— сказало чудовисько, чухаючи за вухами.— Ну, ну. Наступна, Примула, була дочкою збіднілого лицаря. У лицаря, коли він понадився сюди, був тільки худий кінь, проржавіла кіраса, і був він неймовірно довгов'язим. Брудний, як купа гною, і розвіював довкола схожий сморід. Примулу, даю руку на відсіч, видно, зачали, коли татусь був на війні, тому як була вона цілком ладненька. І в ній я теж не пробуджував страху. І не дивно, тому що в порівнянні з її батьком я міг видатися цілком навіть нічого. У неї, як виявилося, був неабиякий темперамент, та і я, сповнившись віри в себе, теж не давав маху. Уже через два тижні в нас із Примулою встановилися доволі близькі стосунки, під час яких вона любила смикати мене за вуха й викрикувати: «Загризи мене, звірюко!», «Розірви мене, бестіє!» і подібні ідіотизми. У перервах я бігав до дзеркала, але, уяви собі, Геральте, поглядав у нього зі зростаючим занепокоєнням, тому як я все менше жадав повернення до колишньої, менш працездатної, чи що, форми. Розумієш, раніше я був якийсь розхлябаний, а став мужиком хоч куди. То, бувало, постійно хворів, кашляв і з носа в мене текло, тепер же ніяка холера мене не брала. А зуби? Ти не повіриш, які в мене були паскудні зуби! А тепер? Можу перегризти ніжку від стільця. Скажи, хочеш, щоб я перегриз ніжку від стільця? Га?

— Не хочу.

— А може, так воно й краще,— роззявив пащу виродок. – Дівчат веселило, як я вправлявся з меблями, і в будинку майже не лишалося цілих стільців.— Нівеллен позіхнув, при цьому язик згорнувся в нього трубкою.— Набридла мені балаканина, Геральте. Коротше кажучи: потім були ще дві — Ілка й Венимира. Все йшло як звичайно. Нудьга! Спочатку суміш страху й сторожкості, потому проблиск симпатії, підживлюваний дрібними, але коштовними сувенірчиками, потім: «Гризи мене, з'їж мене всю», потім повернення їхніх татусів, ніжне прощання й усе більш відчутний збиток у скринях. Я вирішив робити тривалі перерви на самотність. Звичайно, у те, що дівочий поцілунок змінить мою зовнішність, я вже давно перестав вірити. І змирився. Більш того, дійшов висновку, що все й так іде добре й нічого міняти не треба.

— Так уже й нічого?

— Ну подумай сам. Я тобі казав, моє здоров'я пов'язане саме з цим тілом — це раз. Два: моя несхожість діє на дівчат як дурман. Не смійся! Я зовсім певен, що в людській подобі мені довелося б добряче набігатися, перш ніж я знайшов би таку, наприклад, Венимиру, досить, скажу тобі, гарну дівку. Думаю, такий хлопець, яким я зображений на портреті, її б не зацікавив. І, по-третє, безпека. У татуня були вороги, деяким удалося вижити. У тих, кого відправила на той світ дружина під моїм смутним командуванням, залишилися родичі. У підвалах — золото. Якщо б не жах, який я вселяю, хто-небудь та явився б за ним. Наприклад, кмети з вилами.

— Схоже, ти певен,— кинув Геральт, граючись порожнім кубком,— що в теперішньому своєму вигляді нікого не скривдив. Жодного батька, ні однієї дочки. Жодного родича або нареченого дочки. Га, Нівеллене?

— Заспокойся, Геральте,— буркнуло чудовисько.— Про що ти говориш? Батьки ледве не обдзюрювалися від радості, побачивши мою щедрість. А дочки? Ти б подивився на них, коли вони приходили в драних сукнях, з рученятами, поїденими лугом від прання, спини сутулі від постійного пересовування балій. На плечах і стегнах у Примули ще навіть після двох тижнів перебування в мене не зійшли сліди від ременя, яким пригощав її татусь-лицар. А в мене вони ходили царівнами: найважче, що в ручки брали, так це віяло; поняття не мали, де тут кухня. Я їх наряджав і завішував цяцьками. Своїм чаклунством нагрівав за їхнім бажанням воду для бляшаної ванни, яку татуньо ще для мами поцупив з Ассенгарду. Уявляєш собі? Бляшана ванна?! Рідко в якого графа, та що там, короля є бляшана ванна! Для них, Геральте, це був казковий будинок. А що до постелі… Зараза, безвинність у наші дні зустрічається рідше, ніж гірський дракон. Ні одної я не змушував, Геральте.

— Але ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатить. І хто б це міг бути?

— Який-небудь негідник, якому спокою не дають ті крихти, що залишилися в моїх підвалах, а дочок йому боги не дали,— виразно вимовив Нівеллен.— Людська жадібність не знає межі.

— І більше ніхто?

— І більше ніхто.

Вони помовчали, дивлячись на язички полум'я свічок, що нервово здригались .

— Нівеллене,— раптом сказав відьмак.— Зараз ти один?

— Відьмаче,— не відразу відповів виродок,— я думаю, мені явно слід покрити тебе не найпристойнішими словами, взяти за комір і спустити зі сходів. І знаєш за що? За те, що ти маєш мене за недоумка. Я давно бачу, як ти прислухаєшся, як зиркаеш на двері. Ти прекрасно знаєш, що я живу не один. Вірно?

— Вірно. Вибач.

— Що мені твої вибачення. Ти її бачив?

— Так. У лісі, неподалік від воріт. У цьому причина того, що купці з дочками з деяких пір їдуть від тебе ні з чим?

Попередня
-= 19 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар