Слава ЗСУ!

— Геральте,— сказав він раптом,— але ж чудовиська існують. Ну, може, їх тепер не так багато, як бувало, може, вони не таяться за кожним деревом у лісі, але вони є. Існують. Так навіщо ж люди на додачу придумують таких, яких немає? Мало того, вірять у свої придумки? Га? Геральте з Ривії, прославлений відьмаче? Га? Ти не замислювався над причиною?

— Замислювався, прославлений поете. І знаю причину.

— Цікаво б почути.

— Люди,— Геральт повернув голову,— люблять видумувати страховиськ і страхи. Тоді самі собі вони здаються менш бридкими. Напиваючись до білої гарячки, обманюючи, крадучи, б’ючи дружин віжками, морячи голодом стару бабку, четвертуючи сокирами пійману в курнику лисицю або обсипаючи стрілами останнього єдинорога, що залишився на світі, вони люблять думати, що жахливіша й бридкіша за них все-таки примара, яка ходить на зорі по хатах. Тоді в них легшає на душі. І їм простіше жити.

— Запам'ятав,— сказав Жовтець після хвилинного мовчання.— Підберу рими й складу баладу.

— Склади, склади. Тільки не сподівайся на бурхливі оплески.

Скоро останні хати селища зникли з виду. І хоч їхали вони повільно, швидко залишили позаду і смугу лісистих пагорбів.

— Гм,— Жовтець зупинив коня, роззирнувся.— Глянь, Геральте. Хіба не гарно? Ідилія, побий мене грім. Око радіє!

Місцевість за пагорбами потроху опускалася до рівних, пласких полів, прикрашених мозаїкою різнобарвних посівів. Посередині, округлі й правильні, як листки конюшини, блищали плеса трьох озер, облямовані темними смугами вільшняку. Обрій позначала затягнута серпанком синя лінія гір, що здіймалися над чорною безформною смугою бору.

— Їдьмо, Жовтцю.

Дорога вела прямо до озер уздовж дамби й укритих у вільшняку ставків, повних крижнів, чирянок, чапель і норців. Багатство пернатої живності викликало подив, якщо врахувати, що всюди проглядали сліди діяльності людини — дамби були доглянуті, обкладені фашиною, спуски для води укріплені каменями й балками, шлюзові щити не прогнили, весело бризкали водою. У приозерному очереті були видні човни й помости, а із глибини стирчали жердини розставлених сіток і верш.

Жовтець раптом обернувся.

— За нами хтось їде. На возі!

— Це ж треба!— не озираючись посміхнувся відьмак.— На возі! А я ж бо думав, місцеві їздять на нетопирах.

— Знаєш, що я тобі скажу?— пробурчав трубадур.— Чим ближче до краю світу, тем тоншими стають твої жарти. Страшно подумати, до чого це може дійти!

Вони їхали не поспішаючи, а, оскільки запряжений двома рябими кіньми віз був порожній, він наздогнав їх швидко.

— Тпррр!— чоловік, що тримав віжки, зупинив коней зразу за ними. Кожушок він носив на голе тіло, а волосся відпустив до самих брів.— Славлю богів, милостиві!

— І ми,— відповів Жовтець, знайомий з тутешніми звичаями,— славимо.

— Якщо хочемо,— буркнув відьмак.

— Мене звуть Кропивка,— повідомив візник.— Я чув, як ви із солтисом з Верхнього Посаду балакали. Знаю, що ви відьмак.

Геральт опустив повіддя, дозволивши кобилі пофиркати на придорожню кропиву.

— Чув,— продовжував чоловік у кожушку,— як солтис байки плів. Спостерігав за вами і не дивувався. Давно я такої маячні і брехні не чував.

Жовтець розсміявся. Геральт мовчав, уважно дивлячись на хлопця. Кропивка кашлянув.

— А не чи візьметесь ви за справжню, пристойну роботу, пане відьмак?— запитав він.— У мене для вас дещо є.

— І що ж саме?

Кропивка очей не опустив.

— Про справи на дорозі не теревенять. Їдьмо до мене, у Нижній Посад. Там поговоримо. Адже вам однаково туди.

— Звідки така впевненість?

— Звідти, що іншої дороги тут немає, а ваші коні в той бік мордами, а не хвостами повернуті.

Жовтець знову засміявся.

— Що скажеш, Геральте?

— Нічого,— сказав відьмак.— На дорозі про справи не теревенять. В дорогу, шановний Кропивко.

— Прив'язуйте коней до воза й перелазьте до мене,— запропонував хлопець.— Зручніше буде. Навіщо задницю сідлом мозолити?

— Свята істина.

Вони перебралися на віз. Відьмак із задоволенням розтягся на сіні. Жовтець, імовірно, боячись забруднити модний зелений каптан, сів на дошку. Кропивка цмокнув коням, і віз заторохтів по укріпленій колодами дамбі.

Переїхали по мосту зарослий лататтям й ряскою канал, минули смугу скошеного лугу. Далі, скільки сягало око, тяглися оброблювані поля.

— Просто не віриться, що це край світу, кінець цивілізації,— сказав Жовтець.— Тільки глянь, Геральте. Жито — що твоє золото, а в кукурудзі може сховатися вершник. Або он та ріпа, подивися, яка величезна.

— Так ти, певно, знавець в сільському господарстві?

— Поети повинні знати все,— пишномовно проговорив Жовтець.— А якщо ні, то ми компрометували б себе. Вчитися треба, дорогий мій, вчитися. Від села залежить доля світу, так що потрібно розбиратися в сільських справах. Село годує, взуває, уберігає від холоду, розважає й підтримує мистецтво.

— Ну, з розвагами й мистецтвом ти трохи переборщив.

— А самогон із чого женуть?

— Розумію.

— Мало розумієш. Вчися. Глянь, бачиш фіолетові квіти? Це люпин.