Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— Взагалі-то це вика,— вставив Кропивка.— Ви що, люпину не бачили, або як? Але в одному ви праві, пане. Вродитися тут все може, й росте — дивитися приємно. Тому й кажуть — Долина Квітів. Тому-то й поселилися тут наші діди, спочатку витуривши звідсіля ельфів.

— Долина Квітів, або Діл Блатанна.— Жовтець тикнув ліктем відьмака, що розтягся на сіні.— Чуєш? Ельфів вигнали, а стару ельфову назву залишили, тільки переінакшили на свій лад. Брак фантазії. Ну і як вам живеться тут з ельфами, хазяїне? Адже вони у вас у горах за межею.

— Не заважаємо одне одному. Вони самі по собі, ми самі по собі.

— Найкращий вихід,— сказав поет.— Вірно, Геральте?

Відьмак не відповів.

2

— Дякуємо за частування,— Геральт облизав кістяну ложку й поклав її в порожню тарілку.— Дякуємо стократно, господарю, а зараз, якщо дозволите, перейдемо до справи.

— А й справді, можна,— погодився Кропивка.— Ну як, Дхуне?

Дхун, солтис Нижнього Посаду, кряжистий мужик з похмурим поглядом, кивнув дівкам, ті швидко зібрали зі столу посуд і покинули кімнату, на превеликий жаль Жовтця, який із самого початку шкірився до них і викликав смішки своїми не зовсім пристойними жартами.

— Отже, слухаю,— вимовив Геральт, дивлячись у вікно, через яке доносилися стукіт сокир і вереск пилки. Надворі йшла якась робота, різкий смоляний дух проникав у будинок.— Кажіть, чим можу бути корисний.

Кропивка глянув на Дхуна. Той кивнув, відкашлявся й сказав:

— Значить так. Є тут у нас одне таке поле…

Геральт штовхнув під столом Жовтця, котрий уже зібрався додати єхидного коментаря.

— Поле,— продовжував Дхун.— Я вірно глаголю, Кропивко? Довго те поле пустувало, але розорали ми його й тепер саджаємо на нім коноплі, хміль, льон. Велике поле, здоровенне, глаголю. Аж під самий бір підходить…

— І що?— не витримав поет.— Що ж на тому полі-то?

— Ну шо-шо?— Дхун підняв голову, почухав за вухом.— Шо? Дідько тама валандається, от шо.

— Що?— фиркнув Жовтець.— Що таке?

— Я ж глаголю — дідько.

— Який дідько?

— Який-який? Дідько, і вся недовга.

— Дідьків не буває!

— Не лізь, Жовтцю,— спокійно сказав Геральт.— А ви продовжуйте, шановний Дхуне.

— Я ж глаголю — дідько.

— Це я вже чув.— Геральт, якщо хотів, міг бути до біса терплячим.— Перестаньте «глаголить» і скажіть, як він виглядає, звідки узявся, чому вам заважає. По порядку, якщо можна.

— Ну так. Воно звісно,— Дхун підняв руку й взявся важко рахувати, загинаючи вузлуваті пальці.— По порядку, йому, бач! Ну, значить, так. Виглядає ж бо він, пане відьмак, точнісінько як дідько. Їй-богу. Звідкіля взявся-то? А нізвідкіля. Бах, трах, тарарах, значить, дивимося — дідько. А заважати-то він нам, правду кажучи, не шпарко й заважає. Буває, навіть помагає.

— Допомагає?— реготнув Жовтець, намагаючись витягти муху з пива.— Дідько?

— Не лізь, я ж просив. Продовжуйте, шановний Дхуне. І як же він вам допомагає, цей, як ви його називаєте…

— Дідько,— з акцентом повторив війт.— Угу, допомагає, а як же: землю удобрює, ґрунт рихлить, кротів нищить, птахів розполохує, за ріпою й буряками доглядає. Та й гусениць, що в капусті заводяться, поїдає. Хоча, правду сказати, і капусту теж того — з'їдає. Але так, не дуже, начебто б гризе. Одне слово — дідько.

Жовтець знову зареготав, потім клацнув пальцями й вистрілив вимоченою в пиві мухою в кота, що спав біля каміна. Кіт відкрив одне око й з докором глянув на барда.

— І все ж,— спокійно сказав відьмак,— ви готові мені заплатити, щоб відскіпатися від того дідька, так чи ні? Іншими словами, не хочете, щоб він знаходився у вашій окрузі?

— А кому ж,— Дхун тужно глянув на нього,— хочеться, аби дідько сидів у нього на полі-то? Це наша земля від дідів-прадідів, за королівською грамотою, і дідьку до неї ніяких діл немає. Плювали ми на його поміч, шо, у нас своїх рук немає чи ж як? І взагалі, пане відьмак, воно й не дідько ніякий зовсім, а злостиве бидло, і в голові його, перепрошую, насрато так, шо витримать тяжко. Ранком не відаєш, шо йому до вечора в голову взбреде. То в колодязь наробить, то за дівкою поженеться, лякає, грозить її… це… Ну, загалом, того… Краде, пане відьмак, худобу й провізію. Знищує й псує, набридає всім, на дамбі ями риє, немов пацюк який, чи бобер, вода з одного ставка вкрай витекла і коропи поснули. У копицях люльку курив, сучий син, пустив з димом все сіно…

— Розумію,— перервав Геральт.— Виходить, все-таки заважає.

— Нє,— покрутив головою Дхун.— Не заважає. Бешкетує, от шо.

Жовтець, стримуючи сміх, відвернувся до вікна. Відьмак мовчав.

— Так чого тут базікати,— проговорив Кропивка, що до того мовчав.— Ви відьмак, чи хто? Ну то наведіть порядок із цим дідьком. Шукали роботи у Верхньому Посаді, сам чув. Отож вам і робота. Ми заплатимо як треба. Але вважте, ми не хочем, аби ви дідька вбили. Це вже точно.

Відьмак підняв голову й недобре всміхнувся.

— Цікаво. Я б сказав — незвичайно.

— Шо?— наморщив чоло Дхун.

— Незвичайна умова. Звідки раптом стільки милосердя?

Попередня
-= 58 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар