Слава ЗСУ!

Відьмак обережно підняв голову й спробував повернутися.

— Геральте… — почув він шепіт.— Опам'ятався?

— Жовтцю,— теж пошепки відгукнувся він.— Де ми… Що з нами…

Жовтець тихо застогнав. Геральт не витримав, вилаявся, напружився й перевернувся на бік.

Посеред галявини стояв дідько, що носив, як він уже знав, дзвінке ім'я Торкве. Він був зайнятий навантаженням на коней мішків, кошиків і в’юків. Допомагав йому високий сухорлявий чоловік, який міг бути тільки Галарром. Той, почувши рух відьмака, повернувся. Його чорне волосся помітно відливало темно-синім. На кутастому обличчі горіли великі очі. Вуха загострювалися догори.

Галарр був ельфом. Ельфом з гір. Чистої крові Aen Seidhe — представник Старшого Народу.

Галарр не був єдиним ельфом у межах видимості. На краю галявини сиділо ще шестеро. Один був зайнятий тим, що потрошив в’юки Жовтця, інший тренькав на лютні трубадура. Інші, зібравшись навколо розв'язаного мішка, жадібно пожирали ріпу й сиру моркву.

— Yanadain, Toruviel,— сказав Галарр, рухом голови вказуючи на бранців.— Vedrai! Enn'le!

Торкве підскочив і мекнув.

— Ні, Галарре! Ні! Філавандрель заборонив! Ти забув?

— Ні, не забув,— Галарр перекинув два зв'язані мішки через спину коня.— Але треба перевірити, не чи ослабли петлі.

— Чого ви від нас хочете?— простогнав трубадур, доки один з ельфів, притиснувши його до землі коліном, перевіряв вузли.— Навіщо зв'язуєте? Що вам треба? Я — Жовтець, тру…

Геральт почув звук удару. Повернувся, викручуючи шию.

У ельфійки, що стояла над Жовтцем, теж були чорні очі й рясно спадаюче на плечі волосся кольору воронячого крила, тільки на скронях заплетене у дві тоненькі кіски. На ній була коротка шкіряна куртка, надягнута на вільну сорочку із зеленого сатину, і облягаючі шовкові штанці, заправлені в чоботи для верхової їзди. Стегна обмотані кольоровою хусткою.

— Que glosse?— запитала вона, дивлячись на відьмака й граючись руків’ям довгого кинджала, що висів на поясі.— Que l’en pavienn ell’ea?

— Nell’ea,— заперечив він.— T’en pavienn, Aen Seidhe.

— Чув?— повернулася ельфійка до товариша, високого сеїдхе, який, і не думаючи перевіряти вузли Геральта, з байдужою гримасою на витягнутому обличчі продовжував бриньчати на лютні Жовтця.— Ти чув, Ванадайне? Мавполюдин вміє говорити! До того ж нахабно!

Сеїдхе повів плечима. Пір'я, що прикрашало його куртку, зашелестіло.

— Ще один привід заткнути йому пельку, Торув’єль.

Ельфійка нахилилася над Геральтом. У неї були довгі вії, неприродно бліда шкіра, обвітрені губи, що потріскалися. Вона носила намисто з фігурних шматочків золотавої бронзи, нанизаних на ремінець, кілька разів обгорнений навколо шиї.

— Ану скажи що-небудь, мавполюдине,— прошипіла вона.— Подивимося, чого варта твоя звикла гавкати горлянка.

— Тобі що, привід потрібен?— відьмак із зусиллям перевернувся на спину, виплюнув пісок,— щоб ударити зв'язаного? А так, без приводу, не можеш? Я ж бачив, тобі це подобається. Ну, потіш себе.

Ельфійка випрямилася.

— На тобі я вже потішилася, коли в тебе були вільні руки,— сказала вона.— Це я пройшлася по тобі конем і дала по морді. Знай, що саме я прикінчу тебе, коли прийде час.

Він не відповів.

— Найохочіше я б штрикнула тебе кинджалом зараз, дивлячись в очі,— продовжувала ельфійка.— Але від тебе страшно тхне, людино. Я прикінчу тебе з лука.

— Воля твоя,— знизав плечима відьмак, наскільки це дозволяли пута.— Як хочеш, шляхетна Aen Seidhe. У зв'язаного й нерухомого ти мала б поцілити.

Ельфійка встала над ним, розставивши ноги, і нахилилася, блиснувши зубами.

— Мала б,— прошипіла вона.— І поцілю, куди захочу. Але будь певен, від першої стріли ти не здохнеш. І від другої теж. Постараюся зробити так, щоб ти відчував, що вмираєш.

— Не підходь так близько,— поморщився він, зображуючи відразу.— Від тебе по-звірячому тхне, Aen Seidhe.

Ельфійка відскочила, гойднулася й з розмаху штовхнула його в стегно. Геральт скорчився й скрутився, бачачи, куди вона збирається поцілити тепер. Це йому вдалося, він дістав по нозі, та так, що брязнули зуби. Високий ельф, що стояв поруч, акомпанував ударам різкими акордами на струнах лютні.

— Облиш його, Торув’єль,— мекнув дідько.— Збожеволіла? Галарре, вели їй припинити!

— Thaess!— скрикнула Торув’єль і штовхнула відьмака ще раз. Високий сеїдхе сильно рвонув струни, одна з протяжним стогоном лопнула.

— Досить! Досить, о боги!— нервово крикнув Жовтець, смикаючись у путах.— Навіщо ти знущаєшся з нього, дурна дівко! Дайте нам спокій! А ти дай спокій моїй лютні, чуєш?

Торув’єль повернулася до нього зі злою гримасою на потрісканих губах.

— Музикант!— проворчала вона.— Людина, а музикант! Лютняр! Треба ж!

Вона мовчки вихопила інструмент із рук високого ельфа й, з розмаху розбивши його об стовбур сосни, кинула обплутані струнами залишки Жовтцю на груди.

— На коров'ячому рогові тобі грати, дикуне, не на лютні!

Поет сполотнів, губи в нього затремтіли. Геральт, відчуваючи холодну лють, що здіймалася десь усередині, притягнув поглядом чорні очі Торув’єль.