Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— Чого витріщаєшся?— прошипіла ельфійка, нахиляючись.— Брудний мавполюдине! Хочеш, щоб я виколола твої гадючі баньки?

Намисто нависло над ним. Відьмак напружився, різко піднявся, схопив намисто зубами й сильно рвонув, підігнувши ноги й вивертаючись на бік. Торув’єль, втративши рівновагу, звалилася на нього. Геральт метався в узах, як викинута на берег риба. Він притис собою ельфійку, відкинув голову так, що хруснуло в шийних хребцях, і із усієї сили вдарив її чолом в обличчя. Торув’єль завила, захлинулася повітрям.

Його грубо стягли з неї, тягнучи за одяг і волосся. Підняли, хтось ударив, він відчув, як персні рвуть шкіру на вилиці, в очах затанцював і поплив ліс. Він побачив, як Торув’єль зводиться на коліна, побачив кров, що текла в неї з носа й рота. Ельфійка вихопила з піхов кинджал, згорбилася, але раптом розридалася, знітилася, схопилася за обличчя й опустила голову на коліна.

Високий ельф у прикрашеній строкатим пір'ям куртці взяв у неї з руки кинджал і підійшов до утримуваного іншими відьмака. Посміхнувся, піднімаючи клинок. Геральт бачив його крізь червоний туман, кров, що сочилася з розбитого об зуби Торув’єль чола, заливала йому очі.

— Ні!— мекнув Торкве, підскакуючи до ельфа й повисаючи в нього на руці.— Не вбивай! Ні!

— Voe’rle, Vanadain,— пролунав раптом звучний голос.— Quess aen? Caelm, evellienn! Galarr!

Геральт повернув голову, наскільки це дозволяла п'ятірня, що вчепилася йому у волосся.

На галявинку виїхав сніжно-білий, довгогривий кінь. Грива, м'яка навіть на вигляд, здавалася шовковистою, як жіноче волосся. Шевелюра сидячого в багатому сідлі вершника була того ж кольору. Волосся було перехоплене на чолі пов'язкою, всіяною смарагдами.

Торкве, помекуючи, підскочив до коня, схопив його за стремено й засипав білоголового ельфа потоком слів. Сеїдхе, перервавши його владним жестом, зістрибнув із сідла. Наблизився до Торув’єль, обережно відняв від її обличчя закривавлену хустку. Торув’єль несамовито охнула. Сеїдхе покрутив головою, повернувся до відьмака, підійшов ближче. Його чорні палаючі очі, що горіли на блідому обличчі немов зірки, були обведені синіми колами, начебто він кілька ночей підряд не знав сну.

— Кусаєшся навіть зв'язаний,— сказав він без акценту, тихо, загальною мовою.— Як василіск. Я зроблю з цього висновки.

— Торув’єль сама почала,— замекав дідько.— Вона штовхнула його, зв'язаного, немов божевільна…

Ельф жестом велів йому замовкнути. За його коротким наказом інші сеїдхе перетягли відьмака до сосни й прив'язали ременями до стовбура. Потім усі присіли поруч із лежачою Торув’єль, заслонивши її. Геральт чув, як вона раптом скрикнула, смикаючись у їхніх руках.

— Я цього не хотів,— сказав дідько, що усе ще стояв поруч із ними.— Не хотів, людино. Я не знав, що вони з'являться саме тоді, коли ми… Коли тебе оглушили, а твого друга зв'язали мотузкою, я просив, щоб вас залишили там, у хмелі. Але…

— Вони не могли залишити свідків,— пробурчав відьмак.

— Може, нас не вб'ють?— простогнав Жовтець.— Може, нас не…

Торкве мовчав, чмихаючи м'яким носом.

— От холера,— знову застогнав поет.— Уб'ють? У чому справа, Геральте? Свідками чого ми були?

— Наш козлорогий друг виконує в Долині Квітів особливу місію. Вірно, Торкве? За дорученням ельфів він краде насіння, саджанці, розсаду, вивуджує сільськогосподарські знання… Що ще, чорте?

— Що вдасться,— мекнув Торкве.— Усе, що вони схочуть. А ти скажи мені, чого вони не хочуть? Вони голодують у горах, особливо взимку. А про землеробство поняття не мають. Поки вони приручать тварин або птахів, поки що-небудь виростять на своїх ділянках… У них немає на це часу, людино.

— Чхав я на їхній час. Що я їм зробив? Особисто я?— простогнав Жовтець.— Що поганого зробив їм я?

— Подумай гарненько,— сказав білоголовий ельф, що якраз беззвучно підійшов,— і, може, сам собі відповіш.

— Він просто мстить за всі несправедливості, які ельфи зазнавали від людей,— криво посміхнувся відьмак.— Йому однаково, кому мстити. Не дай обдурити себе шляхетною зовнішністю й вишуканою мовою, Жовтцю. Він нічим не відрізняється від тієї чорноокої, яка била нас ногами. Йому треба на комусь розрядити свою безсилу ненависть.

Ельф підняв зламану лютню Жовтця. Якийсь час розглядав покручений інструмент, потім відкинув його в кущі.

— Якщо б я хотів дати волю ненависті або бажанню помститися,— сказав він, граючись рукавичками з м'якої білої шкіри,— я напав би на долину вночі, спалив селища й вирізав жителів. Дитяча забава, вони навіть не виставляють охорони. Вони не бачать і не чують нас, коли ходять у ліс. Хіба може бути щось простіше, легше, ніж швидка тиха стріла, пущена з-за дерев? Але ми не полюємо на вас. Це ти, людино з дивними очами, улаштував полювання на нашого друга, сильвана Торкве.

— А, та що там,— мекнув дідько,— яке там полювання. Ми трохи пограли…

— Це ви, люди, ненавидите всіх, хто відрізняється від вас хоча б тільки формою вух,— спокійно продовжував ельф, не звертаючи уваги на козерога.— Тому відібрали в нас землю, вигнали з будинків, витіснили в дикі гори. Зайняли нашу Dol Blathanna, Долину Квітів. Я — Filavandrel aen Fidhail зі Срібних Веж, з роду Feleaorn’ів з Білих Кораблів. Тепер, вигнаний і відтиснутий на край світу, я просто Філавандрель із Краю Світу.

Попередня
-= 66 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар