Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— Ходімо з нами, Дана Меабдх,— сказав біловолосий ельф.— Ти нам потрібна. Не залишай нас, Споконвічна. Не позбавляй нас своєї милості. Ми загинемо без неї.

Ліліє повільно похитала головою, указала на схід, у бік гір. Ельф вклонився, смикаючи в руках прикрашені віжки свого білогривого коня.

Підійшов Жовтець, блідий і мовчазний, підтримуваний дідьком. Ліліє глянула на нього, посміхнулася. Подивилася в очі відьмакові, дивилася довго. Не вимовила ні слова. Слова були не потрібні.

Більшість ельфів уже були в сідлах, коли підійшли Філавандрель і Торув’єль. Геральт подивився в чорні очі ельфійки, що горіли над бинтами.

— Торув’єль … — почав він. І не докінчив.

Ельфійка кивнула, зняла з луки сідла лютню, прекрасний інструмент із легкого, майстерно інкрустованого дерева з витонченим, різьбленим грифом і мовки вручила Жовтцю. Поет прийняв інструмент, поклонився. Теж мовчки, але його очі говорили багато про що.

— Вибачай, дивна людино,— тихо сказав Філавандрель Геральту.— Ти правий. Слова не потрібні. Вони нічого не змінять.

Геральт мовчав.

— Після довгих роздумів,— додав сеїдхе,— я дійшов висновку, що ти був правий. Коли пошкодував нас. Тому до побачення. До швидкого побачення. У той день, коли ми спустимося з гір у долину, щоб умирати з гідністю. Тоді ми будемо шукати тебе, я й Торув’єль. Не підведи нас.

Вони довго мовчали, дивлячись один на одного. Потім відьмак відповів коротко й просто:

— Я постараюся.

7

— О боги, Геральте,— Жовтець перестав перебирати струни, пригорнув лютню, торкнувся її щокою.— Це дерево співає саме! Його струни живуть! Який дивний звук. Холера, за таку лютенку кілька стусанів і трохи страху — дуже низька ціна. Я дозволив би бити себе з ранку до вечора, якщо б знав, що отримаю. Геральте! Ти взагалі мене слухаєш?

— Важко вас не чути,— Геральт відірвався від книги, глянув на дідька, який увесь час заядло пищав на якійсь дивній дудці, виготовленій зі шматочків очерету різної довжини.— Та чую я вас, уся округа вас чує.

— Duwelsheyss, а не округа,— Торкве відклав дудку.— Пустир, і все тут. Глушина. Ех, шкода мені моїх конопель.

— Конопель йому шкода!— засміявся Жовтець, обережно підкручуючи вкриті майстерним різьбленням колки лютні.— Треба було сидіти в кущі, як миша під мітлою, а не лякати дівок, руйнувати дамби й споганювати колодязі. Думаю, тепер ти будеш обережнішим і припиниш свої фокуси, га, Торкве?

— Я люблю фокуси,— повідомив дідько, вищірившись.— І життя собі, без них не уявляю. Але хай вам, обіцяю, що на нових землях буду обережнішим. Буду… відколювати більш продумані номери.

Ніч була хмарна й вітряна, вітер валив очерет, шумів у кущах, у яких вони розбили бівуак. Жовтець підкинув у багаття хмизу, Торкве вертівся на підстилці, відмахуючись хвостом від комарів. В озері плеснулася риба.

— Нашу поїздку на край світу я опишу в баладі,— повідомив Жовтець.— І тебе в ній теж не забуду, Торкве.

— Не думай, що це тобі так легко зійде з рук,— буркнув дідько.— Я тоді теж напишу баладу й не забуду тебе, та так не забуду, що ти дванадцять років не зможеш з'являтися в пристойному товаристві. Тоді побачиш. Геральте?

— Га?

— Ти вичитав щось цікаве в книзі, яку обманом вивудив у безграмотних селян?

— Егеж.

— То прочитай і нам, доки ще вогонь не згас.

— Так, так,— задзвенів Жовтець на лютні Торув’єлі.— Почитай, Геральте.

Відьмак сперся на лікоть, підсунув книгу ближче до вогню.

— «Побачити її можна,— почав він,— літньою порою, із днів травня і червня до днів костриць, але найчастіше це трапляється у свято Серпа, яке прадавні називали „Ламмас“. Являється вона у вигляді Діви Світловолосої, у квітах уся, і все живе слідує за нею й горнеться до неї, однаково, чи трави, чи звір. Тому й ім'я в неї Живія. Прадавні кличуть її „Данамебі“ і особливо шанують. Навіть бородані, хоч вони й усередині гір, не серед полів знаходяться, поважають її й іменують „Bloëmenmagde“.

— Данамебі,— буркнув Жовтець.— Dana Meabdh, Діва Полів.

— «Куди Живія ступить, там земля цвіте й родить і буйно плодиться звірина всяка, така в ній сила. Люди всякі жертви їй приносять із урожаю, у надії незгасимій, що до них, а не в чужі краї Живія навідається. Тому що кажуть також, що осяде нарешті Живія серед того люду, котрий вище інших піднесеться, але все це так, порожні словеса. Тому правду мудреці кажуть, що Живія землю тільки любить і те, що росте на ній і живе, однак без різниці, чи травичка то дрібна, чи хробак найтихіший, а люди всякі для неї значать не більш, ніж найменша билина, тому що й вони підуть коли-небудь, а нові після них, інші прийдуть племена. А Живія вічно є, була й буде, завжди, до кінця часів».

— До кінця часів!— проспівав трубадур і бренькнув на лютні. Торкве приєднався високою треллю на своїй очеретяній пищалці.— Дякую тобі, Діво Полів! За врожай, за квіти й Діл Блатанна й за шкуру нижчепідписаного, яку ти врятувала від стріл. Знаєте, що я вам скажу?

Він перестав грати, обійняв лютню, немов дитину, і похмурнів.

Попередня
-= 69 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар